Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

пани полковники лад наводити, а що крім небагатьох волонтерів зрештою лише старий жовнір був у таборі, то скоро їм це вдалося, і чекали, що далі буде.

      Пан Заглоба, коли до нього дійшов поголос «Радзивілл іде», сторопів дуже, але в першу мить вірити цьому не хотів. Що ж сталося з паном Володийовським? Чи він дався б так себе здолати, щоб жодна людина не пробилася зі застереженням? А той другий роз’їзд? І пан Липницький?

      «Не може цього бути! – повторював собі пан Заглоба, обтираючи чоло, яке рясно пітніло. – Цей змій, цей душогубець, цей Люципер мав би вже з Кейдан встигнути? Невже остання година наближається?!»

      Тим часом з усіх боків щораз численніші голоси репетували: «Радзивілл! Радзивілл!» Пан Заглоба покинув сумніватися. Він схопився і побіг на квартиру до пана Скшетуськогo.

      – Яне, рятуй! Час уже!

      – Що сталося? – поцікавився пан Скшетуський.

      – Радзивілл іде! На вас відповідальність перекладаю, бо про вас князь Ярема казав, що ви природжений вождь. Сам я наглядатиму, але ви радьте і провадьте!

      – Це не може бути Радзивілл, – заперечив пан Скшетуський. – Звідки ж військо надходить?

      – З боку Волковиська. Подейкують, що схопили пана Володийовського і той другий роз’їзд, який я за ним послав.

      – І пан Володийовський дав би себе скрутити? То батько його не знає. Це він сам повертається, ніхто інший.

      – Але ж кажуть, що людей забагато.

      – Хвала Богові! Це, мабуть, пан Сапєгa надійшов.

      – Заради Бога! Що ви таке торочите? Та нам би дали знати. Пан Липницький же поїхав назустріч.

      – Саме це і є доказом того, що йде не Радзивілл. Упізнали їх, приєдналися і разом повертаються. Ходімо! Гайда!

      – І я так казав! – прояснів пан Заглоба. – Хоч тут усі збентежилися, але я подумав: не може бути! Так і подумав! Ходімо! Хутко, Яне! Рухайся! А ті вже запанікували. Га!

      Обоє вийшли квапливо та піднялися на вали, на яких уже військо розташувалося, пройшлися вздовж. Але обличчя пана Заглоби аж сіяло, він зупинявся щомиті і гукав, щоб його всі чули:

      – Шановне панство! Гостей маємо! Немає чого пудитись! Якщо це Радзивілл, то я йому дорогу на Кейдани покажу!

      – Ми йому покажемо! – закричали воїни.

      – Багаття на валах розпалити! Не будемо ховатися, хай нас бачать, що ми готові! Запалюй!

      Принесли дрова і за чверть години спалахнув увесь табір, аж небо зачервонілося, наче від зорі. Жовніри, відвертаючись від світла, зиркали в темряву, у бік Бобровників. Дехто переконував, що чують уже хрускіт і тупіт.

      Раптом у темряві пролунали здалеку постріли мушкетів. Пан Заглоба схопив за поли пана Скшетуськогo.

      – Вогонь відкрили! – забелькотів він неспокійно.

      – Це привітання, – заспокоїв його пан Скшетуський.

      Після пострілів пролунали радісні вигуки. Не залишилося сумнівів: уже через хвилину прискакали на спінених конях кільканадцятеро вершників з вигуками:

      – Пан Сапєгa! Пан воєвода вітебський!

      Як тільки