Потоп. Том II. Генрик Сенкевич

аби зробити зручне місце, додав ласкаво:

      – Будь ласка, прошу, не турбуйтеся, пане. У дорозі на гідність не зважають, і навіть якщо мене також ліктем штурхнете, то мені корона з голови не злетить.

      Пан Анджей, котрий саме підсував незнайомцеві миску з горохом, і, як то кажуть, не звик ще до такого поводження, охоче розбив би її на голові бундючного молодика, коли б не те, що було щось у цій пихатості, що забавляло полковника. Тому не лише внутрішній вибух він угамував, а й усміхнувся та промовив:

      – Такі тепер часи, ваша вельможносте, що й із найвищих голів корони падають: exemplum6 наш король Ян-Казимир, котрий згідно з правом дві мав би носити, а не має жодної, хіба що одну тернову…

      На це незнайомець кинув на пана Кміцицa швидкий погляд, після цього зітхнув:

      – Такі тепер часи, що краще про це не балакати, хіба з дуже близькими людьми.

      Але за мить додав:

      – Гарно це ви, пане, сказали. Мусили б десь по садибах при високих людях служити, бо мова ваша вишуканіша, ніж ваш вигляд.

      – Терся між людьми, чув те й інше, aлe не служив.

      – Звідки ж ви родом, якщо не секрет?

      – З провінції, з Троцького воєводства.

      – Нічого, що з провінції, лише б шляхтич, бо це головне. А що там чути в Литві?

      – Все по-старому, зрадників достатньо.

      – Зрадників? Таке скажете, пане. А що ж це за зрадники, якщо не таємниця?

      – Ті, хто від короля і Речі Посполитої відступилися.

      – А як там мається князь віленський воєвода?

      – Хворий, кажуть: дихання йому затикає.

      – Дай йому, Бoжe, здоров’я, чесний він пан!

      – Для шведів чесний, бо ворота їм навстіж відчинив.

      – А ви, пане, часом не його партизан?

      Пан Анджей помітив, що незнайомець, весь час ніби безтурботно розпитуючи, досліджує його.

      – Що мені до цього! – відрубав він. – Хай про це інші думають. Я боюся, щоб мені шведи коней у реквізицію не забрали.

      – Тоді потрібно було їх на місці збути. Ось, і на Підляшші стоять, мабуть, ті хоругви, які проти гетьмана збунтувалися, й які навряд чи мають коней скільки треба.

      – Цього я не знаю, бо між ними не бував, хоча котрийсь проїжджий пан дав мені лист до одного з їхніх полковників, аби його принагідно передав.

      – Як же той проїжджий пан міг дати вам лист, якщо ви на Підляшшя не їдете?

      – Бо в Щучинi стоїть одна хоругва конфедератів, тому той чоловік сказав мені так: або сам віддаси, або оказію знайдеш, повз Щучин проїжджаючи.

      – А то добре складається, бо я саме до Щучинa їду.

      – Ваша вельможність також від шведів утікає?

      Незнайомець замість відповісти, глипнув на пан Кміцицa та ніби байдуже спитав:

      – Чому ви сказали «також», а самі не лише не втікаєте, а поміж них їдете і коні їм продаватимете, якщо їх силою у вас не відберуть?

      На це пан Анджей стенув плечима.

      – Я сказав «також», бо в Ленґу бачив багато шляхтичів, котрі від них ховалися, а щодо мене, хай би їм усі так служили, скільки я маю бажання їм прислуговувати, лише так думаю, щоб тут довго

6

Exemplum (лат.) – наприклад.