Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

зболена, слухаючи людський плач і людські прокляття на пана Кміцицa, що наче мечами прошивали її серце, адже вона була опосередкованою причиною всіх цих нещасть. До неї ж прибув у ці краї той біснуватий чоловік, котрий зворохобив їхній спокій і криваву пам’ять по собі залишив, права потоптав, людей побив, села, як бусурманин, знищив вогнем і мечем. Аж дивно було, що одна людина могла стільки лиха упродовж такого короткого проміжку часу накоїти, хоча цей чоловік не був ні зовсім поганий, ні безнадійно зіпсутий. Хто-хто, а Олюнька, котра найближче його пізнала, знала про це найкраще. Існувала велика прірва між самим паном Кміцицом і його вчинками. Але саме тому великого болю завдавала панні Олександрі думка, що цей чоловік, котрого вона покохала всім своїм молодим серцем, міг бути іншим. Він мав у собі такі чесноти, які могли б його зробити взірцевим лицарем, кавалером, сусідою. Він міг здобути замість презирства – подив і людську любов, а замість проклять – благословення.

      Часом панночці здавалося, що це якесь нещастя, якась велика та нечиста сила підштовхнула її тепер уже колишнього нареченого до цих всіх насильств, які він вчинив, а тоді дівчину охоплював сум, справді незмірний, за цим нещасливцем і ще не вмерле кохання знову нуртувало в серці, що підкріплювалося свіжими спогадами про його лицарську поставу, слова клятв і кохання.

      Тим часом майже сто позовів було подано проти нього в місті, сто процесів йому загрожувало, а пан староста Глебович вислав пахолків, аби схопити злочинця.

      Закон мав його судити.

      Проте від вироків до їх виконання було ще дуже далеко, бо безлад щораз більше посилювався у Речі Посполитій. Жахлива війна нависла над країною і кривавими кроками наближалася до Жемайтії. Могутній біржайський Радзивілл, котрий сам один міг закон збройною рукою підтримати, над-то публічними справами переймався, а ще більше був занурений у великі проекти свого власного роду, вплив якого хотів поширити на всі інші території в країні, навіть за рахунок загального добра. Інші магнати також більше про себе, ніж про державу, турбувалися. Тріщали вже з часів козацької війни всі цеглини в потужній споруді цієї Речі Посполитої.

      Людна країна, багата, сповнена відважного лицарства ставала здобиччю зайд, а натомість самочин і сваволя здіймали щораз більше голову і могли опиратися закону – тільки б силу відчули за собою.

      Утиснені проти утискувачів найкращий і майже єдиний у власних шаблях могли знайти захист. Тож і вся Ляуда, протестуючи проти пана Кміцица в містах, довго ще не злізала з коней, готова зло злом подолати.

      Але минув місяць, а про пана Анджея не було й звістки. Люди стали легше дихати. Заможніша шляхта відкликала озброєну челядь, яку для оборони Водоктів посилала. Дрібніші брати тужили за роботою і відпочинком по закутках, тому й собі стали помалу роз’їзжджатися. А коли воєнні настрої заспокоїлися в міру, як час збігав, щораз більше хотілося цій убогій шляхті правом відсутнього турбувати і в трибуналах своїх покарання за кривду шукати. Бо хоч