Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

там дуже грюкає. Відчиняти чи ні?

      – А він один?

      – Один.

      – Тоді відчини!

      Служка побіг, а вона, своєю чергою, хапнула свічку, пройшла до їдальні, а за нею панна Франциска й усі дівчата-прядильниці.

      Заледве встигла поставити свічку на столі, коли в сінях почувся брязкіт заліза, рипіння дверей, і перед очима жінок з’явився пан Кміциц, страшний, чорний від диму, закривавлений, засапаний і з божевільними очиськами.

      – Кінь мені під лісом упав! – крикнув прибулець. – Мене переслідують!..

      Панна Олександра втупила в нього очі:

      – То це ви спалили Волмонтовичі?

      – Я!.. Я!..

      Він ще хотів щось сказати, коли нараз від дороги та лісу долинули вигуки і тупіт коней, який наближався з надзвичайною швидкістю.

      – Чорти по мою душу!.. Гаразд! – вигукував, мов у гарячці, пан Анджей.

      Панна Олександра тієї ж миті звернулася до прядильниць:

      – Якщо питатимуть, скажіть, що тут нікого немає, а тепер у челядну і зі світлом сюди повертайтеся!..

      Після цього звернулася до пана Анджея:

      – Он туди! – вказала дівчина на прилеглу кімнату.

      І майже насильно випхала його у відчинені двері, які негайно ж зачинила.

      Тим часом озброєні люди заполонили подвір’я і в одну мить Бутрими, Ґостевичі, Домашевичі й інші ввалилися в оселю. Побачивши панночку, зупинилися в їдальні, вона ж стояла зі свічкою у руці, затуляючи собою дорогу до дальших дверей.

      – Люди! Що діється? Чого ви тут хочете? – спитала, не відводячи очей перед грізними поглядами та зловісним блиском оголених шабель.

      – Кміциц спалив Волмонтовичі! – крикнула шляхта хором. – Повбивав чоловіків, жінок, дітей! Кміциц це зробив!..

      – Ми його людей здолали! – почувся голос Юзви Бутримa. – А тепер його голови хочемо!..

      – Його голови! Крові! Зарубати вбивцю!

      – Ловіть його! – стенула плечима панна. – Чого ж тут стоїте? Ловіть!

      – А він не тут сховався? Ми коня під лісом знайшли.

      – Не тут! Дім був зачинений! Шукайте в стайнях та оборах.

      – У ліс утік! – припустив якийсь шляхтич. – Гей же, пановe браття!

      – Цить! – крикнув гучним голосом Юзва Бутрим. Після цього підійшов до господині.

      – Паннo! – попросив він. – Не ховайте його!.. Він проклятий!

      Олюнька звела обидві руки над головою.

      – Проклинаю його разом із вами!..

      – Амінь! – крикнула шляхта. – До забудов і в ліс! Знайдемо його! Гайда за бандюгою!

      – Гайда! Гайда!

      Брязкіт шабель і хода віддалилися. Шляхта висипала на ґанок і хутко посідала на коней. Частина мисливців шукали ще якийсь час у забудовах, у стайнях, оборах, стодолі. Потім голоси стали віддалятися у бік лісу.

      Панна Олександра прислухалася, доки гамір зовсім не зник, після чого гарячково постукала у двері покою, в якому зачинила пана Анджея.

      – Немає більше нікого! Виходьте!

      Пан Кміциц вивалився з кімнати, як п’яний.

      – Олюнько!.. – почав було він.

      А дівчина труснула розпущеним волоссям,