Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

ними, а дівчина аж заламала руки, побачивши, як із рук її вислизає той вітрогон. Усе те, що казала йому про людську думку, про потребу вгомонитися, про лиху славу, ковзнуло по ньому, як тупе лезо по панцері. Нерозбуджене сумління цього вояка не могло відчути її обурення такою несправедливістю, таким безчесним свавіллям. Як же тут до нього достукатися, як із ним говорити?

      – Нехай діється воля Божа! – вимовила нарешті панночка. – Оскільки ви мене зрікаєтесь, то йдіть собі своєю дорогою! Бог залишиться із сиротою!

      – Я вас зрікаюся? – неабияк здивувався пан Кміциц.

      – Атож! Якщо не словами, то вчинками. Якщо не ви мене, то я вас. Бо не піду за чоловіка, на котрому тяжіють людські сльози і людська кров, у котрого пальцями тикають, бандитом, розбійником називають і зрадником вважають!

      – Яким таким зрадником?.. Не доводьте мене до шалу, щоб я чогось не наробив такого, про що потім буду жалкувати. Нехай мене грім зараз поб’є, нехай мене зараз чорти вхоплять, якщо я зрадник, я, котрий на захист вітчизни став, коли всі руки опустили!

      – Ви на її захист стали, а чините те саме, що і ворог, бо її топчете, людей у ній катуєте, бо на Божі та людські закони начхали. Ні! Хоч би й серце розірвалося, я такого тебе мати не хочу, не хочу!..

      – Не кажіть мені про відмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровільно, то я вас і так візьму, хоч би тут уся голота із закутків, хоч би й самі Радзивілли, сам король і вся нечиста сила рогами підступи захищали, хоч би я мав душу чортові продати…

      – Не накликайте злих духів, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.

      – Чого ж ви від мене хочете?

      – Бути порядним!..

      Замовкли обоє та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останні слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совість. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кімнаті. Юнка ж сиділа непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений біль і печаль. І так їм було разом важко, і довга мовчанка ставала щораз нестерпнішою.

      – Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кміциц.

      – Їдьте, пане, і хай вас Бог напоумить на що інакше! – і собі сказала Олюнька.

      – Я поїду! Гіркий мені був ваш трунок, гіркий хліб! Жовчю й оцтом мене тут напоїли!

      – А ви вважаєте, що мене напоїли солодким? – зронила панночка голосом, в якому тремтіли сльози.

      – Будьте здорова!

      – Будьте здоровий…

      Пан Анджей підійшов до дверей, несподівано обернувся і підбіг до господині, схопив її за обидві руки:

      – Рани Христові! То ви хочете, щоб я трупом у дорозі з коня впав?

      Тоді Олюнька вибухнула плачем. Парубок обійняв її і довго тримав в обіймах, повторюючи крізь зціплені зуби:

      – Бийте мене, хто в Бога вірить! Бийте, не жалійте!

      Наприкінці гість таки вибухнув:

      – Не плачте, Олюнько! Заради Бога, не плачте! У чому я завинив? Зроблю все, що забажаєте. Цих я повиганяю. В Упіті все залагоджу. Буду