Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

на мене…

      – То що ж ви такого накоїли? – занепокоїлась Олюнька.

      – Я наказав дати по сто батогів бурмістрові і райцям! – видихнув пан Анджей.

      Олюнька не сказала нічого, лише руки поклала на коліна, голову опустила на груди і поринула в мовчанку.

      – Голову зітніть, – заволав пан Кміциц, – але не гнівайтесь!.. Я ще не все розповів.

      – Ще не все? – застогнала панночка.

      – Вони потім послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолків з офіцерами. Їх поклали, а офіцерів… Заради Бога, не гнівайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снігу, так, як колись із паном Тумґратoм в Орші вчинив.

      Білевичівнa підняла голову. Суворі її очі палали гнівом, а пурпур залив їй щоки.

      – У вас немає ні сорому, ні совісті! – промовила дівчина.

      Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, після чого спитав зміненим голосом:

      – Ви серйозно, чи лише прикидаєтесь?

      – Правда така, що лише гайдамаки гідний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, мені ваша репутація серце крає, бо мені соромно, що ви лише приїхали, а вже вся громада вважає вас ґвалтівником і пальцями тикає!

      – Що мені до вашої громади! Десять халуп один собака стереже і ще небагато має роботи.

      – Не маєте права ганьбити цих простих людей і не маєте права ганьбити їхні імена. Нікого тут суди не переслідуватимуть, крім вас!

      – Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собі пан в нашій Речі Посполитій, хто має шаблю в руці й якусь зграю зібрати зуміє. Що мені зроблять? Кого мені тут боятися?

      – Якщо вам нікого боятися, то знайте, що я боюся Божого гніву… і людських сліз боюся, і кривд! А ганьбу з ніким ділити не бажаю. Хоч я й слабка жінка, однак що таке честь, знаю більше, ніж будь-хто, хто кавалером називається.

      – Боже милий! Не погрожуйте мені, бо ви мене ще не знаєте.

      – О, тепер розумію, що і мій дідусь вас не знав!

      З очей пана Кміцицa іскри посипалися, але і в ній зануртувала кров Білевичів.

      – Кидайтеся ж, пане, скрегочіть зубами! – правила своє панночка сміливо. – Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маєте цілу хоругву розбійників під собою. Невинність моя мене захищає!.. Гадаєте, що я не знаю, як у Любичі ви по портретах стріляли і дівчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаєте, якщо гадаєте, що я мовчатиму покірно. Я вимагаю поваги від вас і цього мені жоден заповіт не заборонить. Більше того, воля мого діда така, що я лише порядному чоловікові дружиною можу стати…

      Пан Анджей явно засоромився цих витівок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихіше:

      – Хто ж вам про ту стрілянину розповів?

      – Вся шляхта в околиці лише про те й гуде.

      – Ох, і заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообіцяв пригнічений пан Кміциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанії. Бо ж вояки вгамувати свою хіть не вміють. А щодо дівчат, то я їх не тягав.

      – Знаю, що це самі ці соромітники, ці розбишаки до всього вас намовляють.

      – Вони не розбишаки, а мої офіцери.

      – Я