Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

розповідав. Одного вечора сиділи собі, як зазвичай після вечері, перед каміном, з якого жваві вогники відсвітлювали на всю темну кімнату. Присутні почали жартома сперечатися. Дівчата хотіли оповідок, а пан Володийовський просив Терку, щоб йому щось заспівала під лютню.

      – Самі співайте! – пхикнула панночка, відштовхуючи інструмент, який їй пан Володийовський подавав. – Я маю роботу. Бували по світах, то мали б різних пісень навчитися.

      – Звісно, я навчився. Але сьогодні нехай уже так буде: я заспіваю першим, а ви після мене. Робота не втече. Якби якась білоголова24 попросила, то не стала б їй опиратися, а до чоловіків ви завжди вперта.

      – Так і треба.

      – То й я на таке заслуговую?

      – Та де там! Співайте вже, паночку.

      Пан Володийовський забренькав на лютні, зробив кумедне обличчя і заспівав фальшивим голосом:

      Я приїхав в таке місце охоче,

      Де мене жодна панна не хоче.

      – О, це несправедливо! – зупинила молодика Марися, зашарівшись, як малина.

      – Це жовнірська пісня, – пояснив пан Володийовський, – яку ми співали на зимових квартирах, прагнучи, щоб яка добра душа над нами зглянулася.

      – Я б першою зглянулася…

      – Дякую, панно. Якщо так, то не маю більше про що співати і лютню в гідніші руки віддаю.

      Терка цього разу інструменту не відштовхнула, бо її зворушила пісня пана Володийовськогo, в якій було набагато більше хитрощів, ніж правди. Тож вдарила разом по струнах і, склавши губи «бантиком», заспівала:

      Не ходи до лісу по гілляці,

      Не вір хлопцеві, як собаці!

      Бо кожен хлопець отруту має,

      Скажи йому, стій, якщо покохає.

      Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радісно і залементував:

      – То всі хлопці зрадники? А військові, моя добродійко? Панна Терка сильніше стулила вуста і заспівала з подвійною енергією:

      Часом гірші за собаку, і ще гірші за собаку!

      – Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! – сказала Марися.

      – Як же мені не зважати? – здивувався пан Володийовський. – Якщо всьому військовому стану так дошкульно дорікають, я від сорому не знаю, куди очі сховати.

      – Самі хочете, щоб я співала, а потім мене на глум берете, – надулася Терка.

      – Я критикую не спів, а лише захищаю репутацію військових, – відказав на те лицар. – Щодо співу, мушу визнати, що навіть у Варшаві такого відбірного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки25 одягти, то могли б навіть у Святого Яна співати, котрого катедральний костел і королівство дуже шанують.

      – А навіщо її в плудерки одягати? – не збагнула наймолодша Зоня, котру зацікавила згадка про Варшаву та королівство.

      – Бо там у хорі білоголові не співають, а лише чоловіки та молоді хлопці: одні товстими голосами, як жоден тур не зареве; інші тонко, що і на скрипках тоншого не добудеш. Я чув їх багато разів,

24

В описувані часи польки переважно були білявками.

25

Плудерки – широкі штани непольського крою, тому ця назва мала презирливе значення.