Потоп. Том I. Генрик Сенкевич

тож хотіла його спочатку чарами дівочими узяти. А що прибулець вітав господиню щиро, проявляючи таке палке кохання, то рештки образи розтанули, як сніг від вогню.

      «Він кохає мене! Немає жодних сумнівів!» – думала юнка.

      А він промовляв:

      – Як я скучив за вами, що мало Упіту не спалив, тільки б до вас якнайскоріше прилинути. Щоб їх там мороз скував, тих личаків!

      – І я також була неспокійна, щоб там до справжньої битви не дійшло. Дяка Богові, ви таки приїхали.

      – Та яка там битва! Жовніри почали трохи личаків термосити…

      – Aле ви їх уже заспокоїли?

      – Зараз вам розкажу все, що трапилося, мій скарбе, лишень собі сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловік довіку тут сидіти й у ваші чарівні очі дивитися, і нікуди не виїжджати. Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворі мороз пекельний.

      – Зараз накажу вам вина з яйцями підігріти, я сама принесу.

      – І дайте моїм халамидникам яке барильце горілки і дозвольте їх до обори пустити, щоб між худоби собі розмістилися. Кожухи мають вітром підшиті, тож зовсім померзли.

      – Нічого їм я не пожалію, бо то ваші воїни.

      Сказавши це, панночка усміхнулася так, що панові Кміцицу аж в очах посвітліло, і господиня вислизнула тихо, як кішка, щоб у челядній накази віддати.

      Пан Анджей міряв кроками кімнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, і все метикував, як їй розповісти про те, що в Упіті сталося.

      – Треба щиру правду розповісти, – бурчав собі під носом, – немає ради, хоч би товариші потім сміялися, що мене тут на повідку водять…

      І знову походжав, і знову чуприну на чоло нагортав, врешті втратив терпець, що дівчина довго не повертається.

      Тим часом пахолок приніс світла, вклонився до пояса і вийшов, а після нього зараз же увійшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу олов’яну тацю, а на ній горщик, з якого парувало запашне нагріте угорське вино, і різьблений скляний келих, із гербом Кміциців. Старий Білевич одержав його свого часу від батька пана Анджея, коли в нього на гостині забавлявся.

      Пан Кміциц, побачивши господиню, підбіг до неї.

      – Ого! – крикнув він. – Обидві руки зайняті, тепер уже від мене не вислизнете!

      Парубок нахилився через тацю, а юнка відхилила свою світлу голівку, боронячись хіба лише парою, що пашіла з горщика.

      – Але ж ви й вітрогон! Дайте мені спокій, бо впущу горщик. Але він погроз не злякався, а лише зарепетував:

      – Як Бог на небі, від таких смаколиків розум може потьмаритися!

      – У вас уже давно потьмарився… Сідайте, сідайте!

      Гість слухняно сів, а господиня наповнила його келих.

      – Кажіть уже, як в Упіті винних судили?

      – В Упіті? Як Соломон!

      – Ну, і слава Богу!.. Бо мені серце потерпає, щоб усі в околиці вважали вас статечним і справедливим чоловіком. То як же все ж там було?

      Пан Анджей