Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

жалібні академії»,[56] – писав «Тризуб».

      Процес адаптації наддніпрянців до нового місця проживання тривав болісно, супроводжувався злиднями, обмеженням політичних, економічних прав. Зокрема, вони не мали права самостійно, без співучасті з поляками, займатися підприємництвом, створювати торговельні чи фінансові установи. «Ці емігранти, з яких більшість емігрувала з причин політичних, перейшовши Збруч, не гарантуються правом особистої свободи рухів – не мають права вільно переїздити, вони приковані розпорядженням влади до даної місцевості – не мають права вільно обирати місця свого осідку, вони позбавлені змоги зайнятися роботою відповідно свого становища, працею, яка б давала їм засоби до існування» – підкреслювалося у «Меморіалі про положення українців-емігрантів з Наддніпрянської України, перебуваючих на терені Східної Галичини».[57]

      Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ Польщі від 8 червня 1921 р. обмежувалося проживання емігрантів на території Східної Галичини, Західної Волині, великих міст тощо.[58] Для поселення на означених територіях потрібен був спеціальний дозвіл староства. Навіть на тимчасовий в’їзд до східних воєводств чи прикордонної смуги вимагалася спеціальна перепустка.[59] Прохання про постійне перебування емігранти мали складати через староство до воєводи, пояснюючи при цьому мотиви (служба, робота, родинні справи). В окремих випадках дозвіл міг отримати УЦК через МВС, але карти азилю видавалися з великими труднощами, а чимало емігрантів, як згадувалося, вели ізольоване життя, не контактували з УЦК.

      Неврегульованість юридичного статусу емігрантів супроводжувалася свавіллям місцевої влади. На початку 1920-х років траплялося багато випадків «репатріації» чи депортації емігрантів до УСРР. Найбільшу заповзятість у цьому виявляли старости східних воєводств. УЦК наголошував: «З правного та морального погляду українська еміграція перебуває у сумному стані. Особливо важкі умови еміграції спостерігаємо у глухих кутках провінції і в першу чергу на кресах, звідки весь час ідуть скарги на утиски з боку нижчих агентів адміністративної влади».[60] У травні 1921 р. були арештовані й відправлені до Львова без повідомлення владі УНР полковник А. Долуд і поручник Пасічник.[61] На початку 1922 р. поліція заарештувала Гната Куприйчука, у минулому начальника 18-ї української дивізії Північної групи армії УНР, звинувативши у «зраді Польської держави і вбивстві поляка під час українсько-польської війни 1918 р.».[62] У серпні 1922 р. вислали з Кременеччини Марка Трепета, Якова Грабова, Івана Романченка, Василя Біднова.[63] Також залишив межі Польщі Аркадій Животко, котрий, працюючи у кременецькій «Просвіті», організував дитячий садочок, активно проводив культурно-освітню роботу.[64] Перед колишнім віце-міністром УНР Миколою Литвицьким, кооператором, поставили вимогу негайно залишити Польщу із погрозою, що

56

Тризуб. – 1932. – 3 лип. – Ч. 27 (335). – С. 11.

57

ЦДІАУ у Львові. – Ф. 462. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 46.

58

Там само. – Ф. 580. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 107.

59

ЦДАВОУ. – Ф. 3508. – Оп. 1. – Арк. 14.

60

ЦДАВОУ. – Ф. 3508. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 9.

61

Там само. – Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 24. – Арк. 65.

62

Мельниченко. Арешт б. начальника 18 укр. дивізії Північної армії Гната Куприйчука // Дзвін. – 1924. – 1 січ. – С. 3.

63

З Волині // Діло. – 1922. – 10 верес. – С. 3.

64

Висилка А. Животька // Діло. – 1923. – Ч. 7. – 14 квіт. – С. 1.