Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

обґрунтували ідею створення незалежної Української соціалістичної (демократичної) держави. Соціалістичні ідеї були особливо популярними у 1920-ті роки, коли в радянській Україні активно впроваджувалася політика українізації, а західні компанії брали участь у модернізації промисловості Наддніпрянщини, будівництві гідроелектростанцій і металургійних комбінатів.

      Утім, найбільше прихильників у західноукраїнському соціумі здобуло легальне центристське Українське національно-демократичне об’єднання (створене 1925 р.), яке намагалося поєднувати парламентські й непарламентські засоби політичної боротьби задля відродження незалежної Української держави, соборності її земель.[26] УНДО, як і праворадикали, виступало проти полонізації культурно-освітнього життя, а також засудило насильницьку колективізацію наддніпрянського села, політику голодомору в УРСР, жертвами якої в 1932–1933 рр. стали не лише українці, а й представники польської меншини (загалом близько 5 млн осіб).

      У міжвоєнний період діяли також політичні середовища воєнно-політичної еміграції УНР, котрі прагнули налагодити діалог із представниками центральної та місцевої влади Польщі, прихильниками концепції прометеїзму (тобто федерації визволених народів СРСР з Польщею), виступали за культурно-освітні преференції для українців, мілітарну підтримку Варшави під час наступу нацистської Німеччини у вересні 1939 р..[27] У ті критичні дні у лавах Війська Польського воювали близько 120 тис. українців, серед них – недавні старшини Армії УНР.

      Навесні того року кривавий смерч війни відчули на собі українці Закарпаття, прихильники Карпатської України, територію якої за допомогою зброї і завдяки політичній підтримці Берліна включено до хортистської Угорщини. У середовищі українських науковців-археологів побутує думка, що до розстрілів вояків Карпатської Січі на Верецькому перевалі були причетні польські прикордонники.[28]

      Пакт Молотова – Ріббентропа 1939 р. не лише санкціонував розчленування суверенної Другої Речі Посполитої, а й початок радянізації Галичини та Волині – ліквідацію багатопартійності й ринкової економіки, репресії проти польської і української опозиції, депортацію польських урядовців і військовиків, українських і польських громадських діячів. Хоч як дивно, але в 1939–1940 рр. прикарпатська нафта і ліс транспортувалися не лише у східні регіони УРСР, а й до нацистської Німеччини.[29]

      Вибух німецько-радянської війни 1941 р. став новим випробуванням для українського народу, його державно-політичних сил. Не менше 6 млн українців мобілізовано до Червоної армії. Щонайменше 250 тис. українців (здебільшого зі Сходу), ворожих сталінському режиму, вступили до бойових і тилових формувань Вермахту. Понад 100 тис. бійців УПА (здебільшого членів ОУН) прагнули відновити самостійність України у боротьбі проти німецьких, радянських, угорських, румунських військ, а також формувань Армії Крайової і Армії Людової.

26

Соляр І. Зовнішні орієнтації національно-державницьких партій Західної України. – Львів, 2011. – С. 157–186, 239–301.

27

Комар В. Концепція прометеїзму в політиці Польщі (1921–1939 рр.). – Івано-Франківськ, 2011. – С. 54 – 288; Колянчук О. Українська військова еміграція… – С. 154–190.

28

Онищук Я. Галичани в обороні Карпатської України (до 70-ї річниці трагічних подій на Верецькому перевалі) // Цитаделя: Львів. Мілібар. альманах. – Львів, 2009. – Ч. 2. – С. 47–51; Домбровський Д. Польща і Закарпаття: 1938–1939. – К., 2012. – С. 292–360.

29

Детальніше див.: Литвин М., Науменко К. Сталін і Західна Україна 1939–1941 рр. – К., 2010. – 80 с.; Баран В., Токарський В. Україна: західні землі. 1939–1941 рр. – Львів, 2009. – 448 с.