Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

на групу емігрантів, що консолідувалися навколо газети «Українська нива», переведеної у 1928 р. з Варшави до Луцька.[86] З ініціативи близьких до воєводи наддніпрянців Петра Певного, Сергія Тимошенка, Степана Скрипника, Миколи Маслова та ін. у червні 1931 р. з’явилася регіональна партія Волинське українське об’єднання (ВУО) та низка проурядових культурно-освітніх, громадських організацій. Допомагаючи втілювати у життя «волинський експеримент», будучи послами і сенаторами парламенту Польщі, ці діячі подекуди підтримували плани, що перешкоджали спільній українській справі, зокрема, політику регіоналізму чи ідею «сокальського кордону».[87]

      Таким чином, на діяльність наддніпрянської еміграції у Волинському воєводстві впливала як політика Генрика Юзевського, так і слабший, порівняно зі Східною Галичиною, рівень національної самосвідомості місцевого населення, пов’язаний з попереднім перебуванням цієї території у складі Російської імперії.

      Поява «групи П. Певного» спричинила подальше розмежування в еміграційному середовищі краю. Відтак, «петлюрівський» табір за ступенем лояльності до Польської держави поділився на окремі групи. Одні сприймали її як даність, не протидіяли їй: національно-демократична група – М. Багринівський, І. Карнаухов, А. Кентржинський, О. Карпінський, М. Черкавський, Б. Козубський; ліберально-демократична група – Є. Білецький, І. Литвиненко, А. Долуд, О. Волосевич. Інші активно співпрацювали з польською владою – Горемика-Крупчинський, Володимир Оскілко, «група Петра Певного». З останньою, за словами М. Лівицького, не підтримував відносин уряд УНР в екзилі, обмежуючись комунікаціями лише зі С. Скрипником та С. Тимошенком, водночас контактуючи з багатьма галицькими діячами.[88] Зауважимо, що емігранти змінювали свої погляди, очевидно піддавшись тиску, вмовлянням або переоцінивши ситуацію. Прикладом є діяльність Олександра Ковалевського чи Олександра Калюжного.

      У рамках польської політики регіоналізму всіляко обмежувалися контакти між Західною Волинню та Східною Галичиною, які намагалися розділити «сокальським кордоном», підживлювалися суперечності, поглиблювалася ідеологічна полеміка між галичанами й наддніпрянцями, що ґрунтувалося на відмінному баченні зовнішньополітичних орієнтацій, протилежних оцінках окремих подій, ставленні до постаті Симона Петлюри. Зауважимо, що ці суперечності та розчарування накопичувалися ще з революційних часів, найгострішою з яких була Варшавська угода. Відчувалися відмінності у менталітеті, що засвідчував О. Саліковський: «В той час як у галичан переважають риси, утворені австрійськими, а особливо польськими впливами, в нас більш збереглися риси нашого народу з доброю домішкою московської інтелігентщини…Але не можна заперечувати тому, що галичанин у своїх культурних звичках, у своїй діловій праці значно ближче стоїть до європейця, аніж ми».[89]

      Наддніпрянські емігранти говорили про незалежну Україну з центром у Києві, а західноукраїнську проблему вважали вторинною, посилаючись на слова

86

Centralne Archiwum Ministerstwa Spraw Wewnetrznych (CA MSW). – K – 674 // II – 31. Sprawozdanie z zycia mnieszosci narodowych. – S. 9.

87

Детальніше див.: Кучерепа М., Давидюк Р. Волинське українське об’єднання (1931–1939 рр.): моногр. – Луцьк: Надстир’я, 2001. – 420 с.

88

Лівицький М. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками. – Мюнхен- Філадельфія: Вид-во Українське Інформаційне Бюро, 1984. – С. 56–58.

89

Саліковський Ол. Не громадським шляхом // Українська трибуна. – 1921. – Ч. 55. – 10 лип. – С. 1.