Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

діяльність галицького «Союзу українок» на Волинь, тут виник «Союз українок» з центром у Рівному, у роботі якого, поряд з місцевими активістками, брали участь емігрантки – Станіслава Томкович, Марія Бульба, Олена Кентржинська, Парасковія Багринівська, Марія Волосевич та ін. Громадська робота супроводжувалася намаганнями орієнтуватися на галицький жіночий союз, тому організація потрапила під пильний контроль поліції. Подальша заборона «Союзу українок» у Рівному вписувалася у тактику «сокальського кордону». За вже відпрацьованим сценарієм група емігранток (Віра Маслова, Олена Ковалевська, Зінаїда Певна, Ганна Білогуб, Оксана Пилипчук, Алла Пащевська, Марія Тимошенко та ін.) зініціювала у 1932 р. створення Союзу жінок – українок громадської праці з центром у Луцьку. Новий союз проводив культурно-освітню роботу серед жінок, здійснював опіку над дітьми, водночас обстоюючи ідею польсько-української співпраці.

      У Львові жінки-емігрантки Таранович, В. Панченко, Х. Кононенко у 1933 р. започаткували «Союз українок-емігранток», як філію варшавського центру. Організація займалася лише питаннями гуманітарного, педагогічного характеру, насамперед допомогою хворим і безробітним емігрантам, опікою і вихованням дітей.[104]

      Намагаючись реалізувати громадянську позицію, багато емігрантів були організаторами й активістами місцевих «Просвіт», серед них І. Власовський, Х. Лебідь-Юрчик, Ф. Сумневич, С. Полікша на Волині, А. Петренко, М. Таранович, Г. Мінченко-Сіятовський у Галичині. Однак, знову-таки в межах «експерименту Генрика Юзевського», на Волині розпочалася заміна «Просвіт» на проурядові організації. Газета «Діло» зазначала: «Замість протидержавних виникають продержавні тенденції… Замість Львова центром української Волині стала Варшава».[105] У таких умовах у Ковелі емігранти створюють товариство «Основа», у Володимирі та Острозі – «Українське культурно-доброчинне товариство», у Кременці – «Українське доброчинне товариство». З 1931 р. у селах Волині виникають «Просвітянські хати» як культурно-освітні осередки ВУО. У містах ініціюється заснування «Рідної хати»: у Луцьку (1929 р., під керівництвом Пилипа Пилипчука), у Рівному (1931 р., на чолі зі Степаном Скрипником), у Володимирі (1932 р., керівник Микола Звойницький). Поява таких культурно-освітніх товариств мала на меті створення нового чинника в суспільному житті українців, який базувався на засадах співпраці і повної лояльності до влади та був би цілком віддалений від товариств Східної Галичини.

      Зауважимо, що криза «волинського експерименту» після смерті Ю. Пілсудського призвела до внутрішніх трансформацій проурядового табору у другій половині 1930-х років, виявившись у переході на автономістські позиції групи Степана Скрипника та його подальшому вступі до УНДО. Такий вчинок не залишився поза увагою поліції, яка порушила справу проти С. Скрипника, звинувативши його у підтриманні контактів «з українськими емігрантами поза кордонами Польщі».[106]

      Наддніпрянська еміграція активізувала театральне

104

Х. К. (Х. Кононенко). З життя львівської філії Союзу українок-емігранток // Тризуб. – 1935. – № 25. – С. 7–8.

105

У волинській, тихій стороні… // Діло. – 1928. – Ч. 83. – 13 квіт. – С. 1.

106

Держархів Рівненської обл. – Ф. 33. – Оп. 2. – Спр. 2454. – Арк. 3–3 зв.