Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»

провалилася. Все те дало підстави надіслати до Польщі армію Галлера, яка у травні – липні 1919 р. відтіснила Галицьку армію на Тернопільщину до Збруча.[14]

      Цього часу емісари С. Петлюри вже вели офіційні і неофіційні таємні переговори з варшавськими чиновниками. С. Петлюра звернувся 9 серпня 1919 р. до Ю. Пілсудського з листом, де висловив пропозицію перенести польсько-українські відносини з площини антагонізму й боротьби на ґрунт взаємного порозуміння та узгодженої боротьби перед спільним ворогом. А вже 1 вересня між УНР і Польщею підписано угоду про перемир’я, в якій декларовано дружню нейтральність обох армій, визначено лінію розмежування на Волині (Корець – Олевськ – Мозер). І тільки після завершення дев’ятимісячної українсько-польської війни польська армія за згодою уряду ЗУНР у листопаді – грудні 1919 р. зайняла Кам’янець, район Мирополя – Любара, згодом Проскурова; тоді ж було інтерновано близько 8 тис. хворих, поранених і деморалізованих вояків Армії УНР.[15] Нарешті, 2 грудня підписано декларацію УНР про головні принципи відносин з Польщею. Згідно з цим документом, Наддніпрянська армія забезпечувалася матеріально-технічною допомогою, українські військовополонені та інтерновані звільнялися, дозволявся транзит до України через польську територію озброєнь і обладнання. Ю. Пілсудський дав також згоду на формування в Польщі українських збройних сил, резерви для чого можна було віднайти в таборах для інтернованих у Пікуличах під Перемишлем, Ланцуті, Бересті Литовському, де восени 1919 р. перебували понад 2 тис. полонених та інтернованих вояків.[16]

      Однак наприкінці зими 1920 р. стало зрозуміло, що більшовицька Москва розпочинає підготовку до масштабного удару на Мінськ і Варшаву. Радянські війська мали утримувати оборону, а згодом перейти в наступ. У середині березня польська розвідка перехопила радіодепешу, де стверджувався намір Москви перекинути з Кавказу до України Першу кінну армію С. Будьонного. Це переконало Верховного головнокомандувача Ю. Пілсудського завдати превентивного удару на українському напрямку. Білі війська видавалися ненадійним союзником. Тому головну ставку було зроблено на воєнно-політичний союз з УНР. 11 березня 1920 р. відновлено переговори з Дипломатичною місією УНР. Однак перші дні переговорів минули в суперечках, які стосувалися лінії майбутнього українсько-польського кордону на Волині. У зв’язку з цим С. Петлюра у листі до прем’єра І. Мазепи 15 березня написав: «Польща має визнати нас, але, очевидно, за дорогу ціну; п’ять повітів Волині хоче собі взяти: Ковельський, Луцький, Дубенський, Рівненський і частину Крем’янецького. Про це офіційно сьогодні не говорять, але завтра-позавтра можуть рішуче заявити. Що нашій місії пощастить одстояти – сказати не можна. В кожному разі без того чи іншого порозуміння з Польщею ми не можемо одновити нашої державної праці».[17] Водночас поляки погоджувалися допомогти військовими та іншими засобами відвоювати в більшовиків лише Правобережну Україну до

14

Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. – Львів, 1998. – С. 381–390.

15

Руккас А. Разом з польським військом: Армія Української Народної Республіки 1920 р. – Ніжин, 2013. – С. 8 – 12.

16

Колянчук О. Українська військова еміграція в Польщі. 1920–1939. – Львів, 2000. – С. 55 – 134.

17

Мазепа І. Україна в огні й бурі революції (1917–1921). – К., 2003. – С. 402.