Козацький міф. Сергей Плохий

частину колишніх прав, відібраних у попередні десятиліття. Якщо Юрій Хмельницький уособлював крах козацтва при польських королях і турецьких султанах, то Кирило Розумовський символізував його успіх при російських імператорах. Козацький гетьман був президентом Академії наук, мало не членом імператорської родини. Однак за пишним зовнішнім фасадом небагато лишилося від колишньої незалежності гетьманів й автономії козацької держави. Невдовзі Розумовський добре відчує це на собі.

      У 1762-му 34-річний Кирило Розумовський допоміг зійти на російський престол німецькій принцесі, яка увійшла в історію під іменем Катерини ІІ. Вона мала більш ніж сумнівні права на імперський престол, адже її чоловіка Петра ІІІ скинули в результаті перевороту, і він помер через кілька днів за підозрілих обставин. Іншу можливу кандидатку, незаконну доньку Олексія Розумовського й імператриці Єлизавети, розшукали в Італії і вивезли в Петербург, там вона й померла у в’язниці. Кирило Розумовський, один із головних учасників перевороту, сподівався нагороди у вигляді розширення прав Гетьманату і спадкового гетьманства для своєї родини. Але нічого подібного від нової імператриці не отримав. Вона виросла на ідеалах Просвітництва, вірила в універсальні правила та цінності і збиралася принести Росії лад, централізацію й верховенство закону. Катерина ІІ не переймалася окремими правами і привілеями автономної частини імперії. У листопаді 1764 року Розумовського відкликали в Петербург і змусили зректися булави. Посаду гетьмана скасували знову, і цього разу назавжди. Упродовж двох десятиліть Катерині ІІ вдалося повністю інтегрувати козацькі землі у склад імперії. Вона знищила Запорозьку Січ; скасувала автономію Гетьманату і поділила його на кілька губерній, які підлягали безпосередньо Петербургу; розформувала козацькі полки і запровадила в колишній гетьманській державі кріпацтво.

      Розібравшись із козацькою автономією, Катерина ІІ доклала зусиль, щоб залучити старшинську еліту на імперську службу. Козацький старшина Петро Завадовський (1739–1812) був одним з фаворитів нової імператриці і з 1780-х років провадив освітню реформу в імперії – на початку ХІХ століття він став першим російським міністром освіти. Полковник київського полку Олександр Безбородько зробив ще кращу кар’єру – від секретаря імператриці до канцлера і головного архітектора зовнішньої політики імперії. Він стояв за багатьма ініціативами російської держави, спрямованими проти традиційних ворогів козаків – турків і поляків. Рука Безбородька відчувалася у мирних договорах з Оттоманською Портою, завдяки яким Північне Причорномор’я і Крим опинилися під владою Росії, та в угодах з Австрією і Пруссією, які привели до поділів Польщі і ліквідації польської держави. Колишні козацькі старшини, близькі до Безбородька й Завадовського, допомагали розширювати кордони імперії за рахунок колишньої Речі Посполитої, а інші уродженці Гетьманату, як-от