Козацький міф. Сергей Плохий

хресним ім’ям Зиновій) та його сина Юрія, який, пробувши певний час гетьманом України, справді згодом пішов у ченці, мали засвідчити вартість літопису для висвітлення подій козацької історії. Це враження мало підсилити покликання на авторитет професорів Київської академії і самого Кониського.

      Текст «Історії русів» підтверджував усі ці заявки на автентичність. Він закінчувався подіями 1769 року, з чого можна було зробити висновок, що кілька параграфів додалося після того, як він вийшов з рук Кониського, але текст загалом і передмова були цілком суголосні. Попри назву «Исторія Русовъ» (означення русы часто вживали на початку ХІХ століття до слов’ян загалом), у центрі книги стояла історія козацької України, що й уточнював підзаголовок, де було вжито термін «Малоросія». Наприкінці ХІХ століття терміни «Малоросія» і «Україна» стали майже синонімами. Але у ХVІІІ і в перші десятиліття ХІХ століття поняття «Малоросія» стосувалося переважно Лівобережжя – території Гетьманату, автономної козацької держави, яка проіснувала трохи більше століття і була ліквідована Катериною ІІ в 1760-х роках.

      «Історія русів», яка так захопила Олександра фон Брігена і Кондратія Рилєєва у 1825 році, була перш за все історією українських козаків. Козацька січ за порогами Дніпра сформувалася в ХVІ столітті. У середині ХVІІ століття запорозькі козаки створили власну державу й змінили розклáд сил у регіоні, зробивши ставку на Московію у боротьбі з польськими королями, своїми колишніми господарями.

      Козацтво породив євразійський фронтир: у пізньому середньовіччі і в ранньомодерну епоху там зійшлися дикий степ і заселені території, хлібороби й кочовики, християнство й іслам. Завдяки цьому склався унікальний культурний клімат пограниччя. Козацтво виникло як окрема соціальна верства на краю євразійського степу на початку Нового часу. Слово «козак» у тюркських мовах означає «вільна людина, вартовий, грабіжник», і в жилах перших козаків текла радше тюркська, ніж слов’янська кров. Це були кочові вояки, які самочинно, без санкції ханів і вождів місцевих племен займалися грабунком у степу. На кінець ХV – початок ХVІ століття ситуація змінилася. Турецькі султани й намісники почали скаржитися правителям Польщі, Литви і Московського царства, чиї землі межували з причорноморськими степами, що османським підданцям завдають шкоди ватаги козаків-слов’ян. Але ті відмовлялися брати відповідальність за дії степового братства і говорили султану, що козаки походять з різних держав і народів та не підлягають жодній владі.[42]

      Османи й далі нарікали, вдавалися до погроз і час від часу влаштовували походи проти нових козаків, які не тільки грабували купців у південних степах, а й наважувалися на морські виправи: нападали на турецькі кораблі у Чорному й Азовському морях та грабували приморські поселення, зокрема передмістя Стамбула, столиці Османської імперії. У 1621 році молодий турецький султан Осман ІІ повів свою армію у чорноморські степи і взяв в облогу Хотинську фортецю на кордоні Молдавії і Речі

42

Про історію євразійського степового фронтиру див.: Khodarkovsky, Michael. Russia’s Steppe Frontier: The Making of a Colonial Empire, 1500–1800. – Bloomington and Indianapolis, 2002; LeDonne, John. The Grand Strategy of the Russian Empire, 1650–1831. – Oxford, 2003; Boeck, Brian. Imperial Boundaries: Cossack Communities and Empire-Building in the Age of Peter the Great. – Cambridge, 2009; O’Rourke, Shane. The Cossacks. – Manchester, 2008.