Козацький міф. Сергей Плохий

у розорення і знелюднення краю. У 1685 році турецькі покровителі стратили Юрія Хмельницького, коли той відмовився виконувати їхні накази. Останній нащадок Богдана Хмельницького по чоловічій лінії помер, а з ним було втрачено й ідею козацької династії та незалежної козацької держави. Руїна проходила найнижчу точку.

      Правобережне козацтво, лідери якого коливалися між польськими королями й турецькими султанами, поступово зійшло зі сторінок історії. Але на підконтрольному Москві Лівобережжі воно збереглося, хоч і суттєво втратило в чисельності і силі. Москва перемогла у боротьбі за контроль над козацькими територіями та умами: вона не тільки зіштовхувала одного гетьмана з іншим і прибирала ненадійних ватажків, а й надавала козакам набагато більше прав, ніж були готові дати своїм козакам поляки й турки. Царі виділили Лівобережжю достатні військові ресурси і дали місцевому населенню відчуття безпеки, якого не знали інші частини колишньої козацької держави. Наприкінці ХVІІ століття старшина, низові козаки і прості люди масово переселялися в московську Україну. Лівобережна козацька держава, Гетьманат, переживав наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ століття політичне, економічне й культурне відродження. Поновила діяльність Київська академія, заснована Петром Могилою 1632 року; відновлювалися старі й будувалися нові церкви й монастирі; гетьмани й козацька старшина будували розкішні громадські будівлі і приватні маєтки.[45]

      Новий розквіт був тісно пов’язаний з ім’ям Івана Мазепи. Уродженець Правобережжя, Мазепа почав кар’єру при дворі польського короля, продовжив службу у правобережного гетьмана Петра Дорошенка, а потім перейшов на бік лівобережного гетьмана Івана Самойловича. Переказана одним з його ворогів історія кохання молодого Мазепи до дружини польського магната надихнула Вольтера, Байрона, Пушкіна і зробила гетьмана героєм європейського романтизму: його нібито покарали, прив’язавши до коня, а той приволік напівмертвого Мазепу до козаків. Автор «Історії русів» вважав Мазепу поборником української незалежності, але вірив, що той, як і Виговський, був поляком – фальшивим, двоєдушним і хитрим. Завдяки демонстрації беззастережної вірності Петру І Мазепа забезпечив собі довге гетьманство і сягнув висот влади, якої не мав жоден його попередник, крім Богдана Хмельницького. Усе закінчилося одного осіннього дня 1708 року. На Гетьманат наступала непереможна доти армія шведського короля Карла ХІІ, а Петро І відмовився виділити військо для захисту свого васала – Мазепа розчарувався в московському протектораті і перейшов на бік шведів.

      Цар оголосив Мазепу новим Іудою і послав велику армію покарати зрадника та зупинити шведів. Царські війська спалили гетьманську столицю Батурин і вирізали місцеве населення. Терором і обіцянками повернути старшинські вольності цар домігся лояльності козацької армії і населення Гетьманату. У червні 1709 року армія Петра І розбила шведів під Полтавою. Шведська армія,

45

Про гетьманство Івана Виговського і період Руїни див.: Kaminski, Andrzej. The Cossack Experiment in Szlachta Democracy in the Polish-Lithuanian Commonwealth: The Hadiach (Hadziacz) Union // Harvard Ukrainian Studies 1. – No. 2 (June 1977). – P. 178–197; KaminskiA. Republic vs. Autocracy: Poland-Lithuania and Russia, 1686–1697. – Cambridge, Mass., 1994; Frick, David. The Circulation of Information about Ivan Vyhovs’kyj // Harvard Ukrainian Studies 17. – Nos. 3–4 (December 1993). – P. 251–278; Davies, Brian. Warfare, State and Society on the Black Sea Steppe, 1500–1700. – London and New York, 2007. – P. 115–187; PlokhyS. The Origins of the Slavic Nations: Premodern Identities in Russia, Ukraine and Belarus. – Cambridge, 2006. – P. 32–38.