Остання справа полковника Принципа. Сергій Постоловський

який зібрав перон, того, кого вже бачив двічі за день. Та все було марно. Він щез. А може його й не було? Може це давала про себе знати перенапруга? Може загострилася параноя?

      Відповіді не було. Були лише купе, перон та швидкісний потяг, що за чотири години здатний пролетіти з півдня на північ, аби його клієнти могли ступити на київські дороги та тротуари. Була невідомість, яку Римах вже перестав боятися, а сприймав, як щось цілковито нормальне. А ще був страх, бо він відчував… проте, що саме – зрозуміти не міг.

      Потяг почав свій рух. Римах підняв валізу, розкрив її та дістав чисті речі, рушник, бритву та одеколон. Він підійшов до вмивальника і підставив під нього руки. Вода миттєво почала бігти з крану. Він декілька раз обдав своє обличчя холодною водою, намазав піною і почав ретельно вибривати щоки, підборіддя, шию… Закінчивши, довго вмивався, потім витерся м’яким рушником і бризнув обличчя парфумами. Повернувшись на диван, знову поліз до валізи, цього разу – за газетою. Римах намагався сконцентруватися на читанні, але інформація не сприймалася. Пам’ять повертала його до того вечора в будинку його тестя – Гібса Шлеу, коли було прийняте остаточне рішення про від’їзд до Києва.

      У Вашингтоні, де все й відбувалося, ім’я містера Шлеу мало вагу. Його знали, ним лякали, його боялися, поважали та ненавиділи. Він став легендою ще при Клінтоні та молодшому Буші, а в Управлінні фото Гібса Шлеу висіло серед портретів інших видатних розвідників США.

      Семюель знав, чого вартий містер Шлеу. І тому намагався стати його тінню, що завжди приносило свої дивіденди. Зять Гібса – теж не погана посада для Вашингтону з відповідними зв’язками та знайомствами. Та тесть не дозволяв Римахові використовувати своє становище. Він волів його притримати біля себе, аби перед смертю було кому подати склянку води.

      Отож, вони сиділи за столом: Семюель, тесть, теща, дружина Римаха Марта і незнайомець, справжнє ім’я якого знав лише Гібс Шлеу. Інші повинні були знати тільки те, що вирішить їм сказати старий. Такий був закон у цій сім’ї.

      Їли мовчки, люб’язно посміхаючись одне одному. Після того, як подали каву та десерт, Шлеу зачекав хвилин із десять, а потім запропонував своїй дружині та дочці пройтися до саду. Там, за його словами, розцвітали неймовірні магнолії. Жінки завжди розуміли його і ніколи не перечили, бо він тримав їх на цьому світі. Навіть якщо й сам стояв вже однією ногою в могилі.

      Коли вони пішли, Шлеу подивився на незнайомця, перевів погляд на Римаха і сказав:

      – Від’їжджаєш через два дні. Марту береш з собою. Інструкції отримаєш на місці у посольстві. Історична Батьківщина чекає на тебе.

      Семюель зітхнув і мовив до тестя:

      – Але ж мої пращури народилися в Одесі, а не в Києві?

      – Яка різниця? Країна то одна.

      – Країна, може, й одна. Але Київ і Одеса – то дві різні речі.

      – Тобі краще знати, – миролюбно завірив Римаха Шлеу.

      – Прикриття? – запитав Семюель. Він давав зрозуміти тестю, що він вже в грі.