Енеїда. Вергілій

розмовляти, хіба щоб прогаяти вітер південний?»

      Та й Андромаха не в меншому смутку в хвилину розстання

      Золотом ткані, коштовні несе покривала; й Асканій

      В дар одіння одержав фрігійське, воно-бо завдати

      485 Сорому їй не дає і дарами з тканин обсипає.

      Й мовить йому: «Бери ці дарунки, хлопчино, це спомин

      Рук моїх буде тобі, хай згадають любов Андромахи,

      Гектора жінки: візьми їх, останні дари твоїх рідних.

      Ти-бо єдиним для мене є образом Астіанакта.

      490 Очі такі ж були в нього, такі ж були рухи і усміх;

      Нині, так само змужнівши, твоїм він ровесником був би».

      Я на відході прощався і ревними плакав сльозами:

      «Будьте щасливі, вже ваше минуле позаду лишилось,

      Ми ж від одної пригоди у другу мандруєм. Спокійно

      495 В вас тут, не треба вам більше скородити море; не треба

      Вам і авзонського поля шукати, що вічно тікає.

      Маєте образ і Ксанта, і Трої, яку ваші руки

      Тут збудували на кращу – бажаю вам – долю, щоб менше

      Грекам були на заваді.[77] Якщо вже до Тібра колись я,

      500 Врешті, прибуду й на ниви, які прилягають до Тібра,

      Й місто побачу, народу моєму призначене, злучим

      Рідні колись ми міста і братні народи в Епірі,

      Як і в Гесперії; батьком їх роду обом їм Дардан був,

      Тим-то і доля одна в них – з обох буде Троя з єдиним

      505 Серцем, а внуки хай наші подбають, щоб сповнилось все це».

      Їдемо морем, минаєм сусідню Керавнії землю,

      Звідки в Італію путь і шляхи найкоротші по хвилях.

      Сонце тим часом заходить, і гори темніють тінисті.

      Всі полягали на лоні землі, що нам така люба,

      510 При самім морі – весло своє кожен призначене взявши,

      Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю,

      Втомлених сон підкріпляє. Та ніч ще, годинами гнана,

      Кругу свого не пройшла й половини, як вже невсипущий

      Встав Палінур і вітри всі досліджує, ловлячи вухом

      515 Подув найлегший: читає по зорях, що плинуть у небі.

      Бачить Арктура, сльотливі Гіади й Тріони подвійні,

      І Оріон той величний у зброї, що золотом сяє.

      А як упевнивсь, що все на спокійному небі в порядку,

      Гасло дає голосне від керма, і складаємо шатра,

      520 В путь вирушаємо ми й напинаємо парусні крила.

      Вже, розігнавши зірки, загорілася заграва рання,

      Й бачимо здалека гори тінисті, під ними низинну

      Землю Італії. Перший Ахат тут «Італія!» крикнув,

      Й радісно все товариство вітає Італію гучно.

      525 Батько Анхіс тоді келих великий вінком обплітає,

      Чистим вином наповняє й богів закликає, на кілі Сам стоячи на високім.

      «Моря богове й землі і владики усіх буревіїв,

      Легку дорогу пошліть нам, попутними війте вітрами».

      530 Зараз змоглися попутні вітри, і відкрилася близько

      Пристань, і навіть на замкові храм показався Мінерви:[78]

      Друзі стягають вітрила, до берега судна справляють.

      Луком загнулася пристань од хвиль,

77

…щоб менше грекам були на заваді… – тобто краще, щоб ці місця лежали подалі від шляху греків.

78

…пристань і… храм… Мінерви… – теперішнє Кастро в Калабрії.