Енеїда. Вергілій

у нього тремтіли ще теплі частини,

      Хоч це безкарно йому не минулось. Улісс-бо такого

      Глуму не стерпів, в такій небезпеці свого ітакієць

      630 Хисту не втратив. Бо велет, вечері смачної споживши

      І упоївшись вином, простягнувся в печері, й відкинув

      Голову вбік, і випльовував пасоку й куснями м'ясо

      Всуміш з кривавим вином, уві сні. Тоді ми, помолившись,

      Жеребом розподілили, що кожний з нас зробить, і колом

      635 Стали всі разом, і гострим дрючком ми йому просвердлили

      Око його величезне, яке одиноке з-під лоба

      Дико дивилось, завбільшки таке, немов щит арголійський

      Чи Аполлона світило; нарешті ми легше зітхнули —

      Помста за друзів збулась. Та скоріш утікайте, нещасні,

      640 Линви одріжте й тікайте.

      Ох, бо таких же, як той Поліфем, що в глибокій печері

      Має отари вовнисті і доїть, таких же жахливих

      Інших ще сотня на цім узбережжі страшнім проживає,

      Плем'я проклятих циклопів блукає по горах високих.

      645 Третій раз місяць уже свої роги виповнює світлом,

      Як у дрімучих лісах між барлогами звірів я диких

      Вік коротаю й зі скель на жахливих циклопів дивлюся,

      Вчувши лиш тупіт їх ніг і їх голос, тремчу, а злощасний

      Харч – ягідки і твердий, наче камінь, дерен достачають

      650 Віти зелені, та з зілля коріння я рву й споживаю.

      От я навколо дивлюся і перший я флот цей побачив,

      Що наближався сюди. Та чий би не був він, готов я

      Здатися, – досить уже, що від диких я тих врятувався.

      Краще вже ви відбирайте життя, в який хочете спосіб».

      655 Ледве він вимовив це, як ми пастуха Поліфема

      Вздріли самого, коли із отарою він із своєю

      Сунув з гори, величезний, на берег іздавна знайомий,

      Дика потвора, жахлива, огидна, із вибитим оком.

      В ході впевняється, взявши у руку обчімхану сосну;

      660 Вівці вовнисті при ньому, розрада його одинока,

      Втіха в терпінні єдина. —

      Тільки дійшов до води і забрів уже глибоко в хвилю,

      Взявся вмивати спливаюче кров'ю, роздовбане око.

      Стогне, й зубами скрегоче, й зайшов уже в море далеко,

      665 Але й до стегон вода йому все-таки там не сягала.

      Страхом охоплені, ми з прохачем, що нам прислужився,

      Далі тікаємо в трепеті, мовчки відрізуєм линви,

      І налягаємо разом на весла, й веслуємо дружно.

      Він спостеріг і звернувся в той бік, звідки голос доходив

      670 І, не спроможен нічого руками вхопити й не годен

      Хвиль іонійських в ході дорівнятися, страшно ревнув він;

      Хвилі на морі усі затремтіли від реву такого,

      Аж затряслася в основах своїх вся земля італійська,

      Й Етна крутими печерами гучно також заревіла.

      675 Враз ціле кодло циклопів, розбуджене, з гір височенних

      Рине на пристань, заповнює берег. А ми споглядаєм,

      Як оте братство етнейське, що чолами зір досягає,

      Аж із очей те збіговисько іскрами сипле. Буває,

      Часом стоять так дуби, що верхами до неба сягають,

      680