Архе: Монолог, який усе ще триває. Любко Дереш

Температура опам’яталася, на неї напав копотун. Вона загубилася в істериці. Душа законопатилась у щось німе й туге, схоже на гамівну сорочку, виткану з новокаїну. Як дурна, на автопілоті добралася додому, скрутилася калачиком, забилася в кут і заскиглила.

      У неї не просто їхав дах – під ногами розбігалася підлога. Хто переживав подібне, розуміє, що мова йде не про банальну нерводрайку, а нервовий зрив, що здригає основи кімнати, кімнати цілком конкретної, сповненої того душевного рику, від якого тріскає камінь, сиплеться штукатурка, гнуться зі скрипом гвіздки й злітають один за одним листи шиферу: злітають і птахами зникають у мирній безодні неба.

      (Терезка, що сиділа навпроти вікна й хрумкала гарячими бубликами, не могла пригадувати ті події інакше як сон, невимовно далекий і німий.

      Пригадувала точно, як десь тижнів зо два лежала в ліжку й нікого не впізнавала, – пригадувала із чималим недовір’ям, як і всякий, кому перепало пережити щось таке, не від світу сього. Сяючі яйцесфери більше її не тривожили. Пам’ять про них відійшла в ті регістри, де зберігаються спогади про липкість, леткість, текучість і тощо. Натомість добре запам’яталося їй ось що: ліжкові вилежування були густо присмачені страхом, і страх її на смак був, як суха пакля, як забитий пилом войлок у знеслиненому роті.)

      Під час тих страшних лідокаїнових жбурлянь подушкою, з присмаком пилу на губах, зі стоматитом і температурою, з ломотою в крижах і гусячою шкірою на болючих пипках, чутливих, мов кошачий вус, до Терезки прийшло спасіння.

      То було видіння. Воно підказало, як переламати лінійність її становища. Ідея насправді була настільки дикою, що зважитися на неї могла хіба зовсім відчужена особа.

      О, що це був за час! Магія була довкола. Зажовкли кульбаби, ожили подорожники, а повітря запахло нектаром. Того раннього літа

      (сім? десять років тому?? Цього червня??? Як усе нелінійно!)

      вона за один вечір окинула поглядом цілісіньке своє життя. Сиділа в куточку, палила цигарку за цигаркою, бо думала, що її то деконцентрує. Пригадувала найсоковитіше, витягувала з нього кісточки й щоразу питала себе:

      Так чи ні? Так чи ні?

      Побачила, що цінного в її житті мало. Побачила, що вона геть заплуталася в собі. Заплутаніше вже не буде. Речення ставали відірваними, абзаци

      сяяли обламами.

      Кришаться

      крижані провалля між голими кусками тексту

      Вирішила спробувати.

      Чому б і ні? Чому б і ні? Бляха. Так боюсь, але чому б і ні?

      В одну з парких червневих ночей Терезка вийшла з дому і направилася в керунку телебашти на Високому Замку. У парку було порожньо й страшно. Мимо проїхав патруль, але вона вчасно сховалася. Дійшла до телебачення, низької будівлі, схожої на обитель радіолюбителя-гігантомана. Будинок був темний, при вході жовкла тьмяна лампа. Порожня автостоянка. О третій ночі Терезка перелізла невисоку огорожу. Біля підніжжя вежі почала відлік часу.

      Доторк у темряві до полущеної поверхні опори. Під пальцями лущилася фарба. Червона барва. Пригадалося красиве