Чужинець. Сімона Вілар

[13], і заборола з майданчиками для сторожі.

      Усе пливло в диму, немов у страшному сні, від якого немає пробудження. Ясноок машинально стискав у руці свою дерев’яну Лісунку – іншої зброї не мав, а з нею все ж почувався надійніше. Та йому й на думку не спало скористатися нею, коли на них знову напали у вузькому переході. Проте мати і Бьорґульф, ставши пліч-о-пліч, відбилися й цього разу. Перелякана на смерть княгиня голосила так, що Вальґерд довелося затиснути їй рота, забруднивши щоки Тьорд кров’ю і сажею.

      – Мовчи! Відходити треба тихо.

      Вони вже майже проминули довгий перехід, коли позаду пролунали люті вигуки, брязкіт зброї. І нестямний крик княгині. Вальґерд, яка вже стояла на східцях, завмерла, не відпускаючи синову руку, і глухо застогнала. Вона не хотіла оглядатися, не хотіла нічого знати про цю нову небезпеку, тому що сили войовниці вичерпувались.

      Ясноок усе ж озирнувся назад. Проходом наближалися незнайомі варяги. Хтось ухопив княгиню і поволік, вона відчайдушно відбивалася, несамовито скрикуючи. Маленьку Милу віджбурнули до стіни, і дівчинка з плачем поповзла, все ще притискаючи до себе ляльку. Старий Бьорґульф шалено рубався одразу з двома воїнами. Обидва княжичі також опинилися в руках ворогів, та старший зараз же вчепився зубами в руку воїна, що роздирав парчу на княгині.

      Яснооку все обірвалося всередині, коли розлючений варяг обрушив на княжича секиру і його приятель по дитячих забавах упав під ворожими чобітьми. Що сталося з молодшим із братів, він уже не бачив. Бьорґульф широкою спиною заступив прохід. В одній руці він тримав меч, у другій величезну булаву із шипами, що невідомо звідки в нього взялася. Старий варяг ярла Еґіля бився, як кращий із синів бога війни Одина.

      – Вальґерд, утікай!.. – долетів із виру сутички його звіриний рик.

      Войовниця на якийсь час заклякла на місці, немов заціпенівши. Усе навколо огортав дим.

      – Треба йти!.. – чи то скрикнула, чи то простогнала вона.

      Тепер вона знов тягла сина за собою, і він ледве встигав за нею, спотикаючись і падаючи. Його нудило, перед очима пливли кола, їдкий дим роздирав легені.

      Несподівано дим порідшав. Мати штовхнула якісь двері. Замкнуто. Вона штовхнула сильніше і голосно вилаялась. Але хлопчик бачив, що вона ледь не плаче. Ще удар плечем, ще один… Вальґерд застогнала, хапаючись за бік.

      «Скільки крові!» – охнув Ясноок, кидаючись, щоб підтримати її.

      – Мамо! Мамо!..

      Тепер настала його черга. Схопивши матір за лікоть, він щосили потягнув її за собою до дальньої кліті, де зберігався челядницький одяг.

      – Сюди!..

      Маленьке, зроблене з колод приміщення, уздовж стін дебелі скрині, покриті бараницями. Угорі, під даховим скатом, підсліпувате віконце. Ясноок знав, що за ним тягнеться дощатий дах бічної галерейки, прилеглої до кріпосної стіни, а там, за стіною, – пологий спуск до лісу, що розкинувся за Вітхольмом. Колись вони з княжичами гралися тут і навіть потайки вибиралися з фортеці. Ото був переполох, коли спохопилися, що їх нема!

      Усе це Ясноок говорив матері