Чужинець. Сімона Вілар

[4] – майже весело мовив хтось. – Покажемо ж цим киянам, що не дарма ми їли хліб Хорива Київського!

      Ясноок не слухав. Його охопила тривога. Де ж батько – сильний і відважний ярл[5] Еґіль? Як він допустив, щоб ці люди напали на матусю?

      Одначе, хоч як пильно хлопчик вдивлявся в обличчя вершників, що наближалися до фортеці, батька серед них він не помітив.

      Погоня наспівала, хоча втікачі вже прогуркотіли божевільним чвалом по першому з містків через рови, що оточували Вітхольм. Один із супутників дружини ярла, вистрибнувши на ходу із сідла, перерубав мотуззя, і місток злетів угору під вагою вантажу, миттю перетворившись на заслону. Кінь не сповільнив бігу й помчав за іншими, тож спішеному воїнові не лишалося нічого іншого, як кинутися до залишків зрубаних на підступах до фортеці сосен – він сподівався у такий спосіб дістатися до найближчих заростей, а відтак сховатися в лісі.

      Проте хтось із переслідувачів пустив безжальну стрілу, що наздогнала воїна, – і той упав сторч, покотившись по схилу просто в одну із ям-пасток.

      Вітхольм – колодяна цитадель північних найманців князя Хорива – стояв на пагорбі й був непогано укріплений. На крутих схилах та підступах до стін приховано чимало ям-пасток із загостреними кілками на дні, влаштованих для того, щоб кіннотники не могли упритул наблизитися до фортеці. Три ряди ровів із містками, які будь-якої миті могли перетворитися на заслони, утворювали наступну лінію укріплень. Дорогою втікачі встигли перерубати мотузки, що утримували ще два містки, – і щоразу сміливцям доводилося платити життям за кілька виграних хвилин.

      Нарешті й переслідувачі змушені були стримати коней. До них ще не могли долетіти стріли, пущені зі стін кріпості, та заслони й пастки вже почали робити свою справу. Коли остання трійця втікачів ступила на підйомний міст біля кріпосної брами, воїни на заборолах нарешті змогли полегшено зітхнути. Зарипіли канати, підіймаючи міст, сторожа навалилася на ворітниці, величезні колоди-засуви вляглися у свої пази.

      Вершниця заледве не впала на руки руосів, що миттю підбігли до неї. На її щоці кривавилося садно, світлі пасма впали на обличчя, плащ був подертий, а на обтислій торс кольчузі проступали сліди крові та кінська піна.

      – Швидше! – повторювала вона, задихаючись. – Ми маємо бути готові! Оскальд не відступить. Київські бояри пообіцяли зробити його князем, тож тепер ми йому кісткою стоїмо поперек горла. Старого Хорива Оскальд сам підняв на списа… А жерці Велеса[6] прославили вбивцю…

      – А де наш ярл? Вальґерд, заради всіх богів – скажи, що з Еґілем?

      Судома спотворила обличчя жінки. Насилу подолавши клубок у горлі, вона гордо підвела голову.

      – Мій чоловiк помер як герой, до останнього подиху залишаючись вірним Хориву. І валькірія вже переносить його променистим Біврьостом до палаців Валгалли![7]

      Не гаючись, вона віддавала накази. Веліла розпалити жаркий вогонь під казанами зі смолою, віднести усі списи і дротики на стіни, а тим часом готувати кати

5

Ярл – (букв. шляхетний) скандинавський вельможа, за станом рівний бояринові у слов’янських племен.

6

Велес – язичницький бог давніх слов’ян, покровитель скотарства, торгівлі та подорожей.

7

Валькірія – небесна діва, посланниця богів, що переносить душі воїнів-героїв; Біврьост – райдужний міст до скандинавського раю – Валгалли.