Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд

нас, на деревах уже не лишилося листя. Сіре небо, дві качки у ставку, усе похмуре. У мене під пальцями, у кишені, хлібні крихти. Так, вона сказала, що ми йдемо годувати качок.

      Але там були якісь жінки. Вони палили книжки, тому мати насправді туди й хотіла. Побачитися з друзями. Вона мені збрехала, субота мала бути моїм днем.

      Я насуплено відвернулася від неї до качок, але мене привабив вогонь.

      Серед жінок я помітила й чоловіків, а книжки виявилися журналами. Напевно, вони долили у вогнище бензину, бо полум’я було високе, і тоді потроху почали вкидати з коробок журнали. Дехто щось монотонно наспівував; зібралися глядачі.

      У них були щасливі, ледь не екстатичні обличчя. Вогонь на це спроможний. Навіть лице моєї матері, зазвичай худе й бліде, розчервонілося і було радісним, наче з різдвяної листівки; там була ще одна жінка, велика, із сажею на щоці, у помаранчевому плетеному капелюшку, я її пам’ятаю.

      – Хочеш теж вкинути, люба? – спитала вона. Скільки років мені було?

      – Позбудьмося цього сміття, – зі смішком мовила вона й звернулася до моєї матері: – Можна їй?

      – Якщо хоче, – сказала мати. У неї була звичка говорити про мене з іншими так, наче я не чую.

      Жінка передала мені один із журналів. На обкладинці була гарненька жінка без одягу, вона звисала зі стелі на ланцюгу, котрий охоплював її зап’ястки. Я дивилася на неї з цікавістю. Мене це не налякало. Я думала, вона гойдається, наче Тарзан на ліані, по телевізору бачила.

      – Не давай їй розглядати, – сказала мати і повернулася до мене. – Тримай, кидай швиденько.

      Я кинула журнал у вогонь. Він розгорнувся у полум’ї, сторінки відривалися і злітали палаючи – частини жіночих тіл перетворювалися на попіл у повітрі, перед моїми очима.

      Але що сталося тоді? Що тоді сталося?

      Знаю, я втратила час.

      Напевно, мали бути голки, пігулки, щось подібне. Я не могла втратити стільки часу без допомоги.

      – У вас був шок, – сказали вони.

      Я піднялася з ревіння та збентеження, наче з прибою. Пам’ятаю, що почувалася доволі спокійною. Пам’ятаю, як я кричала – це відчувалося як крик, хоча могло бути всього лиш шепотінням:

      – Де вона? Що ви з нею зробили?

      Не було ані ночі, ані дня, лише мерехтіння. Тоді за якийсь час знову були стільці й ліжко, а тоді ще й вікно.

      – Вона в хороших руках, – сказали вони. – У людей, які годяться. Ти негодяща, але ти ж хочеш для неї найкращого, правда?

      Вони показали мені її фото – вона стояла на газоні біля дому, її личко було замкненим овалом. Світле волосся туго зібране ззаду. За руку її тримала жінка, яку я не знала. Вона доходила цій жінці хіба що до ліктя.

      – Ви вбили її, – сказала я. Вона була схожа на янголятко, урочисте, маленьке, зроблене з повітря.

      На ній була сукня, якої я раніше не бачила, біла, до самої землі.

      Я хотіла б вірити в те, що розповідаю казку. Мені треба в це вірити. Я маю вірити. Ті, хто вірить, що це просто казки, мають кращі шанси.

      Якщо я просто розповідаю казку, тоді контролюю її кінець. Тоді кінець буде, казка закінчиться, і реальне