Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд

то́му, як гравітація тягне їх до землі, і вже немає життя, щоб тримати їх рівно. Голови – це нулі.

      Хоча якщо дивитися і дивитися, як ми робимо, починаєш бачити обриси облич під білою тканиною, наче сірі тіні. Голови – це голови сніговиків, із вугіллям замість очей і відпалими носами з морквин. Голови тануть.

      А на одному з мішків кров просочилася крізь білу тканину там, де має бути рот. Вона утворює другий рот, невеликий, червоний, один із тих, які в дитячому садку густо малюють діти. Дитяче уявлення про усмішку. Кривава усмішка, зрештою, привертає до себе увагу. Тож вони не сніговики.

      На чоловіках білі халати, на зразок тих, які носили лікарі та вчені. Лікарі та вчені тут не єдині, є й інші, але цього ранку, напевно, робився набіг саме на них. У кожного на шиї висить табличка, показує, за що його страчено: малюнок людського зародка. Тож у минулому вони були лікарями, коли такі речі були законними. Їх називали творцями янголів… чи якось не так? Тепер їх видають лікарняні записи або ж (і це ймовірніше, відколи у більшості лікарень такі записи знищили, щойно стало зрозуміло, до чого йде) інформатори – можливо, колишні медсестри чи їхні чоловіки, бо ж свідчення від самотніх жінок нині не приймаються; чи інші лікарі, що прагнуть врятувати власну шкіру; чи вже звинувачений прагне помститися ворогу або ж вказує на довільних людей у відчайдушній надії на порятунок. Хоча інформаторів не завжди пробачають.

      Ці чоловіки, як нам казали, подібні до військових злочинців. Те, що їхні дії колись були законними, – не виправдання, їхні злочини мають зворотну силу. Вони чинили злодіяння і мають стати прикладом для інших. Хоча навряд чи це комусь потрібно. Жодна жінка при своєму розумі нині не стала б запобігати народженню, якби їй пощастило завагітніти.

      Ми маємо відчувати до цих тіл ненависть і огиду. Я відчуваю не це. Тіла, які висять на стіні, – подорожні в часі, анахронізм. Вони прийшли сюди з минулого.

      Я відчуваю до них порожнечу. Я відчуваю те, що не маю відчувати. Це частково полегшення, бо жоден з цих людей не Люк. Люк не був лікарем. Не є.

      Я дивлюся на червону усмішку. Цей червоний колір – той самий, що в тюльпанів у садку Серени Джой, біля стебла, там, де вони починають гоїтися. Червоний такий же, але зв’язку немає. Тюльпани не криваві, червоні усмішки не квіти, жодна з цих речей не доповнює іншу. Тюльпан – не привід не вірити в повішеного і навпаки. Кожен з них цілісний і справді існує. Поле таких реальних речей – те, через що я маю обирати свій шлях, щодня, постійно. Мені коштує чималих зусиль розрізняти все це. Мені це потрібно. Я маю чітко бачити речі у своїй голові.

      Я відчуваю, як тремтить жінка поряд зі мною. Вона плаче? Як це може піти їй на користь? Я не можу дозволити собі такого знання. Помічаю, що сама до болю стиснула руки на ручці кошика. Я нічого не видам.

      «Повсякденне, – казала Тітка Лідія, – це те, до чого ви звикли. Зараз вам це повсякденним не здається, але буде через деякий час. Це стане повсякденним».

      ІІІ

      Ніч

      Розділ 7

      Ніч моя, мій