Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд

крихітні щілинки.

      Що, якби я повернулася сюди вночі, коли він сам на чергуванні (хоча йому ніколи не дозволять лишитися на самоті), і пустила його під свої білі крила? Що, якби я зняла свою червону плащаницю, показалася йому, їм, у непевному світлі ліхтарів? Напевно, іноді вони думають про це, коли стоять без кінця на цій заставі, де не буває нікого, крім Командорів Вірян у довгих чорних муркотливих авто, чи їхніх блакитних Дружин і доньок у білих серпанках дорогою на Спасіння чи Молитвосвята, чи кремезних зелених Марф, чи, зрідка, Родомобілів, чи піших червоних Служниць. Чи іноді фарбованих у чорне фургонів із крилатим білим оком. Вікна у фургонах тоновані, чоловіки на передніх сидіннях носять темні окуляри – подвійне затемнення.

      Фургони, звісно ж, тихіші за всі інші автомобілі. Коли вони проїздять повз нас, ми відвертаємося. Якщо зсередини лунають звуки, ми намагаємося їх не чути. Нічиє серце не досконале.

      Коли чорний фургон доходить до пропускного пункту, його пускають без жодних пауз. Хранителі не хочуть ризикувати, зазирати всередину, шукати, сумніватись у владі. Що б вони не думали.

      Якщо взагалі думають, бо ж дивлячись на них – не скажеш.

      Імовірно, вони не думають про одяг, розкиданий по газону. Якщо й подумають про поцілунок, то, напевно, одразу ж і про палаючі прожектори, постріли з рушниць. Натомість вони думають про виконання обов’язків, про підвищення до Янголів, про можливий дозвіл одружитися, а тоді, якщо зможуть здобути достатню владу й дожити до належного віку, – про отримання власної Служниці.

      Той, що з вусиками, відчиняє нам малі ворота для піших і відходить з дороги, щоб ми пройшли. Я знаю, що, поки ми віддаляємося, вони дивляться на нас, ці двоє чоловіків, котрим поки навіть не дозволено торкатися жінок руками. Замість того вони торкаються очима, і я трохи вихляю стегнами, відчуваючи, як коливається пишна червона спідниця. Це як показувати носа з-за паркану чи дражнити собаку кісткою, до якої йому не дотягтися, і мені навіть соромно таке робити, бо ж ці чоловіки не винні – вони просто надто молоді.

      Тоді я думаю, що зрештою мені не соромно. Я насолоджуюся владою: хай це пасивна влада собачої кістки, але вона є. Сподіваюся, у них встали від нашого вигляду, і вони муситимуть потай тертися об фарбований паркан. Пізніше, уночі, вони страждатимуть у своїх уставних ліжках. Тепер у них немає виходу, крім себе самих, а це богохульство. Немає більше журналів, немає фільмів, немає замінників, лише я і моя тінь йдемо геть від двох чоловіків, які виструнчилися, застигли біля застави, дивлячись, як віддаляються наші фігури.

      Розділ 5

      Подвоєна, я йду вулицею. Хоча ми вже не в тому районі, де мешкають Командори, тут теж є великі будинки. Перед одним із них Хранитель косить газон. Газони охайні, фасади будинків величні, відремонтовані, схожі на ті красиві картинки, що їх друкували в журналах про будинки, садки та інтер’єри. Та ж відсутність людей, та ж атмосфера сну. Вулиця схожа на музей чи вулиці в діорамі міста, спорудженій, аби показати, як люди колись жили. Як і на тих картинках, у музеях, у діорамах, дітей немає.

      Це