Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд

скриньки. Мене дратує її грація. Дратує її покірна голова, схилена, наче під сильним вітром. Але ж вітру немає.

      Ми йдемо від Стіни тією ж дорогою, якою прийшли, під теплим сонцем.

      – Чудовий травневий день, – каже Гленова. Я радше відчуваю, аніж бачу, як вона повертає голову до мене, чекаючи на відповідь.

      – Так, – відповідаю я. І додаю із затримкою: – Господові слава.

      Травневий день, «Мейдей» – то колись давно, під час однієї з тих воєн, які ми вивчали у школі, був сигнал небезпеки. Я постійно плутаю ті війни, але якщо уважно дивитися, їх можна розрізняти за різними літаками. Але про «мейдей» мені розповів Люк. «Мейдей, мейдей», для пілотів, чиї літаки підбито, і для кораблів (для кораблів теж?) на морі. Можливо, то був наче СОС для кораблів. Хотіла б я десь про це почитати. В одній із тих воєн про початок перемоги говорило щось із Бетховена[11].

      – Знаєш, звідки це пішло? – питав Люк. – «Мейдей»?

      – Ні, – відповідала я. – Дивний вжиток для слова, так?

      Недільні ранки з газетами та кавою, ще до її народження. Газети тоді ще були. Ми читали їх у ліжку.

      – Французька, – казав він. – Від m’aidez.

      Допоможіть.

      До нас рухається невелика процесія. Похорон: троє жінок, у кожної на покритій голові чорний прозорий серпанок. Еконожина та дві інші в жалобі, теж Еконожини, напевно, її подруги. Їхні смугасті сукні видаються поношеними, як і їхні обличчя. «Колись, як усе налагодиться, – казала Тітка Лідія, – ніхто не має бути Еконожиною».

      Першою іде скорботна мати, вона несе невелику чорну банку. Із розміру банки зрозуміло, коли воно затонуло в її утробі, припливло до своєї смерті. Місяці два-три, надто маленьке, щоб зрозуміти, чи то було Не-дитя, чи ні. Старших і тих, хто помирає під час пологів, ховають у коробках.

      Із поваги, ми спиняємося, а вони проходять повз нас. Цікаво, чи відчуває Гленова те ж саме, що й я, – біль у животі, наче від удару ножем.

      Ми складаємо руки на серці, показуючи цим чужим жінкам, що ми співчуваємо їхній втраті. Перша жінка супиться на нас під серпанком. Інші відвертаються, плюють на тротуар. Еконожини нас не люблять.

      Ми йдемо повз крамниці, знову до застави, нас пропускають. Крокуємо далі, поміж великих будинків, які здаються порожніми, поміж газонів без трави. На розі біля будинку, до якого я приписана, Гленова зупиняється, розвертається до мене.

      – Перед Його очима, – каже вона. Правильне прощання.

      – Перед Його очима, – відповідаю я, і вона коротенько киває мені. Вагається, наче хоче сказати ще щось, але тоді розвертається і йде далі вулицею. Я дивлюся на неї. Вона схожа на моє відображення, наче дзеркало, у якому віддаляюся я.

      Нік на доріжці знову полірує «Вихор». Уже дійшов до хромованих деталей ззаду. Я кладу свою долоню в рукавичці на клямку воріт, відчиняю їх, штовхаю вперед. Ворота клацають за моєю спиною. Тюльпани по периметру червоніші, ніж будь-коли, розпустилися, вони вже не бокали, а кубки, пнуться вгору, але до якої межі? Вони, зрештою, порожні. Коли постарішають – вивернуться назовні, тоді повільно вибухнуть, гублячи пелюстки, наче уламки.

      Нік

11

Перший такт П’ятої симфонії Бетховена – три коротких, один довгий сигнали – азбукою Морзе позначають букву V – victory, перемога.