Оповідь Служниці. Марґарет Етвуд

який марнувала. Не хотіла робити все за один раз, хотіла, щоб вистачило на довше. Я подумки поділила кімнату на секції, дозволивши собі одну на день. І ту частину вивчала з найбільшою ретельністю: нерівність шпаклювання під шпалерами, подряпини у фарбі плінтуса та підвіконня, під верхнім шаром фарби, плями на матраці, бо ж я зайшла настільки далеко, щоб підняти з ліжка ковдри, простирадла, згортати їх потроху, так, щоб можна було швидко повернути, якщо хтось зайде.

      Плями на матраці. Наче висушені пелюстки квіток. Несвіжі. Стара любов. У цій кімнаті іншої любові зараз немає.

      Коли я побачила це залишене двома людьми свідчення любові чи чогось такого, принаймні бажання, принаймні доторків, двох людей, які нині, напевно, старі чи мертві, я знову застелила ліжко й лягла на нього. Я дивилася вгору, на сліпе око у стелі. Я хотіла відчути поряд Люка. Зі мною таке буває, такі напади минулого, наче слабкість, наче хвиля, накривають мою голову. Іноді це важко пережити. Що можна зробити, що можна зробити? – думала я. Нічого не можна зробити. У його ярмі й ті, що стали та ждуть. Чи лягли і ждуть. Я знаю, чому скло у вікні небитке, і чому люстру зняли. Я хотіла відчути Люка поряд, але місця не було.

      Шафу я лишила до третього дня. Спочатку ретельно роздивилася двері ззовні та зсередини, тоді стіни з латунними гачками – як вони могли пропустити гачки? Чому їх не зняли? Надто близько до підлоги? Але все одно потрібна лише панчоха. І палиця з пластиковими плічками, на яких розвішані мої сукні, червона шерстяна накидка на холодну погоду, хустка.

      Я стала на коліна, щоб оглянути підлогу, і побачила крихітні літери, схоже, свіжі, видряпані голкою, чи, можливо, просто нігтем у тому кутку, де тінь була найтемніша: Nolite te bastardes carborundorum.

      Я не знала, що це значить, яка це взагалі мова. Подумала, що може бути латина, але латини я не знала. Байдуже, це було послання, воно було написане, а отже самим цим фактом заборонене, і його досі ніхто не бачив. Крім мене – мені воно й було призначене. Призначене будь-кому, хто буде наступною.

      Мені приємно міркувати про це послання. Мені приємно думати, що я спілкуюся з нею, цією невідомою жінкою. Бо ж вона невідома; а якщо й відома, мені про неї ніхто не згадував. Мені приємно думати, що її татуйоване послання витримало, дійшло принаймні до однієї людини, його викинуло хвилями на стіну моєї шафи, я відчинила її й прочитала. Іноді я повторюю ці слова сама собі. Вони дають мені маленьку втіху. Уявляючи жінку, яка їх написала, я бачу її своєю одноліткою, можливо, трохи молодшою. Я перетворюю її на Мойру, ту Мойру, якою вона була в коледжі, у сусідній кімнаті: спритну, безтурботну, спортивну, певний час на велосипеді, з туристичним наплічником. У веснянках – думаю я, – зневажлива, винахідлива.

      Міркую про те, ким вона була або ким є, що з нею стало.

      Я спробувала дізнатися про це в Рити того ж дня, коли знайшла послання.

      – Ким була та жінка, яка жила в тій кімнаті? – спитала я. – До мене?

      Якби я сказала інакше, скажімо, «Чи була в тій кімнаті жінка до мене?», це нікуди мене не завело б.

      – Котра?