На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

А він стоїть і грає, часом обличчя в нього набуває відчуженого виразу, який буває у скрипалів, коли вони заплющують очі, та потім він знову підкреслює рухами ритм і всміхається до мене.

      Напевне, він грає народні пісні, бо всі полонені тихо підхоплюють мотив. Вони скидаються на темні горбки, з яких гудуть глибокі підземні звуки. Голос скрипки здіймається над нами, мов струнка дівчина, ясночола й самотня. Чоловічі голоси замовкають, а скрипка звучить і далі, тільки звук у неї стає тоненький, наче їй холодно; треба стояти ближче до неї, десь у приміщенні було б краще чути, а тут, просто неба, її самотній голос викликає сум.

      У неділю мені не дають звільнення, бо я щойно повернувся з тривалої відпустки. Тож в останню неділю перед моїм від’їздом батько й старша сестра самі приїздять до мене. Ми сидимо цілий день у солдатському клубі. А куди ж нам іти, до барака якось не хочеться. По обіді ми рушаємо прогулятися в степ.

      Час спливає надто повільно; ми не знаємо, про що нам розмовляти. Отож ми говоримо про хворобу матері. У неї визначили рак, вона вже лежить у лікарні, і невдовзі їй робитимуть операцію. Лікарі сподіваються, що вона видужає, але ми ще не чули, щоб рак виліковували.

      – А де вона лежить? – питаю я.

      – У лікарні святої Луїзи, – каже батько.

      – У якому класі?

      – У третьому. Доведеться зачекати, поки дізнаємося, скільки коштуватиме операція. Вона сама схотіла, щоб її поклали в третьому. Мовляв, там хоч буде з ким поговорити. Та воно й дешевше.

      – Але ж там багато людей в одній палаті. Навряд, щоб вона змогла вночі спати.

      Батько киває. Обличчя в нього стомлене, геть у зморшках. Мати часто хворіла, правда, вона лягала до лікарні тільки тоді, як ми її змушували, та все одно це коштувало нам чимало грошей, і батькове життя через те, власне, й пішло нанівець.

      – Аби ж то знаття, скільки коштуватиме операція, – каже він.

      – А хіба ви не питали?

      – Так просто спитати не можна; а раптом лікар розгнівається, вийде погано, бо то ж він матір оперуватиме.

      Отакі справи в нас, сумно думаю я, отакі справи в бідняків. Вони не насмілюються спитати про ціну, хоч це їх страшенно непокоїть; а ті, інші, що їм і потреби немає питати, домовляються про ціну наперед і вважають це нормальним. На них лікар ніколи не гнівається.

      – Потім доведеться робити перев’язки, а вони теж дорогі, – каже батько.

      – Хіба лікарняна каса нічого не доплачує? – питаю я.

      – Мати занадто довго хворіє.

      – А у вас є хоч трохи грошей?

      Він хитає головою:

      – Ні. Але тепер я знову зможу взяти вечірню роботу.

      Я знаю: він стоятиме за своїм столом до дванадцятої години ночі й буде різати, фальцювати й клеїти. О восьмій вечора він щось попоїсть із тих непоживних харчів, що їх дають на картки. Потім він вип’є ліки від головного болю й працюватиме далі.

      Аби його трохи розрадити, я беруся розповідати кілька кумедних історій, що спали мені на думку, – солдатські анекдоти