На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

бовдур чи тільки прикидаєшся? – сердиться Кроп. – Я ж не те хотів сказати. Якийсь народ скривдить інший…

      – Тоді мені нема чого тут робити, – каже Тьяден, – мене ніхто не кривдив.

      – Хіба тобі поясниш! – дратується Альберт. – Річ же не в такому сільському телепневі, як ти.

      – Тоді й поготів мені треба додому вертатися, – наполягає на своєму Тьяден, і всі регочуть.

      – Ой хлопче, йдеться ж про весь народ, про державу! – вигукує Мюллер.

      – Державу, державу! – Тьяден хитро мружиться і ляскає пальцями. – Польові жандарми, поліція, податки – оце ваша держава. Коли ти саме її маєш на думці, то красно дякую!

      – Правильно! – вигукує Кач. – Ти, Тьядене, уперше сказав щось слушне. Держава й батьківщина – це таки справді не одне й те саме.

      – Але ж їх не розділити, – міркує Кроп, – батьківщини без держави немає.

      – Та певне, але подумай: ми майже всі – прості люди. І у Франції більшість населення теж робітники, ремісники, дрібні службовці. Навіщо якомусь французькому слюсареві чи шевцеві нападати на нас? Ні, це все вигадують уряди. Я зроду не бачив жодного француза, поки не опинився тут, більшість французів так само не бачили нас. Їх теж ніхто не питає, як і нас.

      – А чого ж ми тоді воюємо? – дивується Тьяден.

      Кач знизує плечима.

      – Бо є люди, що мають з війни користь.

      – Еге, тільки не я, – посміхається Тьяден.

      – Авжеж, не ти і з нас теж ніхто.

      – А хто ж тоді? – допитується Тьяден. – Кайзерові вона теж ні до чого. Адже він має все, що йому потрібне.

      – Не кажи, – заперечує Кач. – Адже досі він ще ніякої війни не вів. А кожний більш-менш порядний кайзер мріє хоча б про одну війну, а то він не уславиться. Погортай-но свої шкільні підручники.

      – Генералів війна теж уславлює, – додає Детерінг.

      – Ще більше, ніж кайзера, – підтверджує Кач.

      – Мабуть, за ними стоять ще й інші люди, які хочуть на війні нажитися, – бубонить Детерінг.

      – Мені здається, що це наче якась лихоманка, – каже Альберт. – Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те саме, а проте вже півсвіту воює.

      – Але в них більше брешуть, ніж у нас, – заперечую я, – згадайте-но, які листівки ми знаходили в полонених. Там писалося, що ми їли бельгійських дітей. Негідників, що таке пишуть, слід би перевішати. Ото справжні винуватці.

      Мюллер підводиться.

      – Принаймні добре, що війна йде тут, а не в Німеччині. Погляньте-но, геть уся земля у вирвах.

      – Справді, – погоджується Тьяден, – але найкраще, коли й зовсім немає війни.

      Він іде від нас із гордим виглядом, бо хоч раз узяв гору над нами, молодшими. Його міркування дуже типові, їх раз у раз чуєш і не можеш нічим заперечити, бо як станеш на цю точку зору, то вже не годен пояснити багато інших речей. Національне почуття рядового солдата полягає в тому, що він перебуває тут, на передовій. Але цим воно й вичерпується, про все інше він міркує цілком практично й тільки з власної точки зору.

      Альберт лягає на траву й сердито