На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

дня, коли наша рота повертається з передової: всі сірі, брудні, сердиті й похмурі.

      Я схоплююся, пхаюся поміж них, шукаю очима знайомі обличчя, – он Тьяден, он сякається Мюллер, а ось і Кач, і Кроп. Потім ми кладемо наші солом’яні матраци поруч, один біля одного. Я дивлюсь на хлопців якось винувато, хоч жодних підстав для того немає. Перш ніж укластися спати, я дістаю решту картопляників та джем, нехай і хлопці поласують.

      Два картопляники, що лежать зверху, трохи запліснявіли, та їх іще можна їсти. Я беру їх собі, а кращі віддаю Качеві й Кропові.

      Кач жує картопляника й питає:

      – Це, либонь, мати пекла?

      Я киваю.

      – Смачні, – каже він, – дуже смачні.

      Я ледве стримую сльози. Уже не впізнаю самого себе. Та дарма, невдовзі це минеться, мені стане краще тут – із Качем, з Альбертом, з усіма. Тут я на своєму місці.

      – Тобі пощастило, – шепоче Кроп перед тим, як заснути, – кажуть, що нас відправляють до Росії.

      До Росії! Але ж там війна вже скінчилася. Удалині гримотить фронт. Барачні стіни тріщать.

      У нас наводять страшенний лоск. Нас без кінця шикують. Раз у раз провадять огляди. Зношений, подертий одяг замінюють на новий. При цьому мені пощастило дістати новесенький мундир, а Кач роздобув собі, звісно, повне обмундирування. Ходять чутки, що вже укладається мир, але куди вірогідніша інша думка: нас відправляють до Росії. Тільки навіщо нам у Росії новий, кращий одяг? Нарешті просочується зовсім інша чутка: до нас на огляд їде кайзер. Ось чого нас так муштрують.

      Цілісінький тиждень нам здавалося, що ми знов опинились у казармі для новобранців – так багато довелося нам працювати і вправлятися. Ми стали лихі та знервовані, бо так ретельно все чепурити – то справа не для нас, а марширувати на парадах – і поготів. Усе це нервує солдатів дужче, ніж перебування в окопах.

      Нарешті настає урочиста мить. Ми вишикувались у лави, й от з’являється кайзер. Нас усіх цікавить, який же він. Кайзер іде уздовж лав, і його вигляд мене трохи розчаровує: з портретів я уявляв його значно вищим, величнішим, і насамперед він мав би говорити громовим голосом.

      Кайзер роздає залізні хрести й часом говорить про щось солдатам. Потім ми вирушаємо звідти.

      Згодом ми обговорюємо цю подію. Тьяден здивовано каже:

      – То це найвищий чин, який тільки є? Перед ним кожен повинен стояти струнко, так-таки кожен! – Він замислюється. – Перед ним навіть Гінденбург повинен стояти струнко, еге?

      – Авжеж! – підтверджує Кач.

      Але Тьяден цього ще не второпав. Трохи подумавши, він питає:

      – А король теж повинен стояти струнко перед кайзером?

      Нам здається, що навряд, хоч точно ніхто цього не знає. Обидва стоять так високо, що там, напевне, не виструнчуються.

      – Навіщо ти всякі дурниці вигадуєш? – каже Кач. – Важливо те, що ти сам мусиш виструнчуватись.

      Проте Тьяден немов зачарований. Його уява, загалом дуже бідна, тепер гарячково працює.

      – Слухай-но, – каже Тьяден, – я не можу збагнути: невже кайзер