На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

погоджуйтесь! Вас привезли сюди лікувати рани, а не оперувати плоскостопість! Хіба на передовій у вас її не було? От бачите! Зараз ви ще можете ходити, а як попадете під ніж старому, то станете каліками. Йому потрібні піддослідні кролики, тож війна для нього – розкіш, як і для всіх лікарів. Зазирніть у нижнє відділення, там шкутильгає з десятеро таких, що він їх оперував. Деякі лежать тут ще з чотирнадцятого чи з п’ятнадцятого року. Ніхто з них не став після операції ходити краще, навпаки, здебільшого навіть гірше, у багатьох – ноги в гіпсі. Щопівроку він знов їх хапає та наново ламає їм кістки, щиро запевняючи, що вже ця операція пройде успішно. Тож запам’ятайте: він не має на це права, як ви не дозволите.

      – Ет, чоловіче добрий, – стомлено каже один із них, – краще ноги покалічити, ніж головою накласти. Хіба хто знає, що його чекає знову на фронті? Нехай роблять зі мною, що хочуть, аби тільки мені додому повернутися.

      Другий солдат, молодий хлопець наших літ, не хоче оперуватись. Наступного ранку старий наказує привести їх униз, починає їх умовляти, ще й гримає на них, поки вони зрештою все-таки погоджуються. Справді, що їм робити? Адже вони – бидло, а він – велике цабе. Ще під хлороформом і в гіпсі їх приносять назад до палати.

      Справи в Альберта кепські. Його забирають до операційної – ампутують ногу. Її віднімають усю, до самого верху. Тепер він майже не розмовляє. Якось сказав, що хоче застрелитись і неодмінно це зробить, тільки-но добудеться до свого револьвера.

      Прибуває новий транспорт із пораненими. До нашої палати кладуть двох сліпих. Один із них – ще зовсім молодий музикант. Коли сестри приносять йому їсти, то ніколи не беруть із собою ножа, якось він уже вирвав був ніж у сестри з рук. Та попри всі остороги, з ним сталося лихо. Увечері сестру, що саме його годувала, кудись покликали, і вона пішла, поставивши тарілку з виделкою в нього на столику. Навпомацки він знайшов виделку, взяв її і щосили встромив собі в тіло навпроти серця, тоді вхопив свого черевика й чимдуж почав бити ним по колодочці виделки. Ми гукнули на допомогу, і треба було трьох чоловіків, щоб відібрати в нього виделку. Її тупі зубці вже глибоко ввійшли в тіло. Цілу ніч він лаяв нас так, що ніхто не міг заснути. Уранці в нього почався напад істерії.

      Знов у нашій палаті звільняються ліжка. Минають дні за днями, сповнені болю і страху, зойків і хрипу. Тепер уже «вмиральні» непотрібні, їх надто мало. Ночами люди помирають і в нашій палаті. Смерть приходить набагато швидше, ніж сестри встигають передбачити.

      Та якось удень двері розчиняються і до нас у палату в’їздить плаский візок, а на ньому сидить блідий, худющий Петер, тріумфально підвівши голову з розпатланими чорними кучерями. Сестра Лібертіна із сяючим обличчям підкочує візок до колишнього Петерового ліжка. Хлопець повернувся з «умиральні». А ми вже гадали, що він давно помер.

      Петер оглядається навкруг і питає:

      – То що ви на це скажете?

      І навіть Йозеф змушений визнати, що вперше став свідком такої події.

      Мало-помалу декому з нас дозволяють підводитися з ліжка. Я теж одержую милиці й потроху шкандибаю. Та майже не користуюся ними