На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

життя, прийми мене знову…

      Я чекаю, чекаю.

      Перед моїм зором постають картини, але вони невиразні та швидко щезають, то лише тіні й спогади.

      Немає нічого… Нічого…

      У мені зростає неспокій.

      Нараз у душі здіймається жахливе почуття: я тут зовсім чужий, я не можу знайти дороги до минулого, мене наче виключили з того життя; хоч би як я щиро благав, хоч би яких сил докладав – усе дарма; навкруги все завмерло, і я сиджу збайдужілий і сумний, немов засуджений на смерть, а минуле відвертає від мене своє лице. Водночас я боюся його ревно благати, бо не знаю, що може статися тоді, як воно повернеться обличчям до мене. Я – солдат і мушу про це пам’ятати.

      Стомлено підводжусь і дивлюсь у вікно. Тоді беру одну з книжок, гортаю її – мені хочеться читати. Проте цю я ставлю на місце та беру іншу. У ній трапляються підкреслені місця. Я шукаю, гортаю, беру з полиці ще й ще книжки, вже біля мене лежить їх ціла купа. До неї я похапцем додаю ще й інше – аркуші, зошити, листи.

      Мовчки стою перед ними. Як на суді.

      Зневірений.

      Слова, слова, слова – вони не доходять до мене.

      Повільно ставлю книжки на місце.

      З цим покінчено.

      Тихо виходжу з кімнати.

      Однак я ще не здаюся. До своєї кімнати я, правду кажучи, більше не заходжу, але тішу себе тим, що кілька днів ще не можуть покласти всьому край. Згодом я матиму для цього багато часу, цілі роки. А поки що я йду до казарми провідати Міттельштедта, і ми сидимо в його кімнаті, повітря в ній неприємне, але я до такого призвичаївся.

      Міттельштедт одразу викладає новину, яка мене просто електризує. Він розповідає, що Канторека призвали до ополчення.

      – Уяви собі, – каже Міттельштедт, дістаючи кілька гарних сигар, – після госпіталю я повертаюся сюди й відразу натикаюся на нього. Він простягає мені свою лапу й квакає: «Ти ба, це ж Міттельштедт! Ну, як воно?» Я витріщаю на нього очі й кажу: «Рядовий Канторек, дружба дружбою, а служба службою, кому це знати, як не вам? І стояти струнко, коли розмовляєте зі старшим!» Побачив би ти, яке в нього стало обличчя! Щось середнє між солоним огірком і ще не вибухлим снарядом. Він нерішуче спробував був іще раз підлеститися до мене. Я ще суворіше гаркнув на нього. Тоді він посунув у бій свою найдужчу батарею і довірливо спитав мене: «Може, допомогти вам скласти екстерном екзамени?» Це він хотів мені нагадати минуле, розумієш? Я вкрай розлютився і теж нагадав йому дещо: «Рядовий Канторек, два роки тому ви своїми промовами заманили нас у добровольці; один учень, Йозеф Бем, зовсім не хотів іти на війну. І от він загинув на фронті за три місяці до того дня, коли його мали призвати. Якби не ви, то він прожив би ці три місяці. А тепер – кроком руш! Ми ще з вами поговоримо». Мені було дуже легко потрапити до його роти. Передовсім я взяв його із собою до цейхгаузу й подбав, щоб його гарненько вбрали. Ось зараз побачиш.

      Ми йдемо на подвір’я. Рота вишикувалася. Міттельштедт командує «вільно» і починає перекличку.

      Цієї миті я бачу Канторека й ледве