На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші (збірник). Эрих Мария Ремарк

йому влучило просто в серце і він одразу помер. Вона дивиться на мене і не вірить.

      – Ти брешеш! Я краще за тебе знаю. Я відчувала, як важко він помирав. Я чула його голос, уночі його страх передавався мені… Скажи правду, я хочу її знати, мушу знати.

      – Ні, я був біля нього. Він одразу помер.

      Вона тихо благає:

      – Скажи мені. Ти повинен сказати. Я знаю, ти хочеш мене розрадити, та хіба не бачиш, що тільки дужче мене мучиш, ніж якби сказав правду? Я не можу витримати невідомості, скажи мені, як воно було, нехай і жахливо. Усе-таки це краще, ніж те, що я собі уявляю.

      Ніколи я не скажу їй правди, хай вона хоч ріже мене.

      Я щиро їй співчуваю, але вона здається мені не дуже розумною. Вона мусить примиритися з думкою про смерть Кеммеріха, а від того, чи знає вона правду, чи ні, він не оживе. Коли ти на своєму віку вже побачив стільки смертей, то не здатний збагнути, як може смерть лише однієї людини спричинити стільки горя. Тому я кажу вже трохи нетерпляче:

      – Він одразу помер. Навіть нічого не відчув. Обличчя в нього було зовсім спокійне.

      Вона мовчить. Тоді повагом питає:

      – Ти можеш мені поклястися?

      – Можу.

      – Усім найсвятішим для тебе?

      Боже мій, що тепер для мене святе? Це поняття в нас швидко міняється.

      – Так, він одразу помер.

      – Хай ти не повернешся сюди, коли це неправда?

      – Хай я не повернуся сюди, коли це неправда.

      Я міг би наговорити їй іще бозна-яких клятв. Але вона, здається, вже повірила мені. Вона довго стогне і плаче. Просить, щоб я розповів, як воно було, і я вигадую цілу історію, в яку тепер і сам майже вірю.

      Коли я йду, вона цілує мене й дарує синову фотокартку. Він стоїть у формі новобранця, спершись на круглий стіл із ніжками з березових гілляк із нездертою корою. Позаду, на ширмі, намальовано ліс. На столі стоїть кухоль пива.

      Сьогодні останній вечір удома. Усі якісь мовчазні. Я рано лягаю спати, хапаю подушки, притискаю до себе, зариваюся в них з головою. Хтозна, чи доведеться мені ще колись спати в такому ліжку, на такій перині!

      Пізно ввечері мати заходить до мене. Вона гадає, що я сплю, і я її не розчаровую. Розмовляти й не спати обом – надто важко.

      Вона сидить майже до ранку, дарма що їй боляче, часом її аж судомить. Нарешті я не можу більше витримати й удаю, що прокидаюсь.

      – Іди спати, мамо, ти тут застудишся.

      Вона каже:

      – Виспатись я встигну й потім.

      Я підводжусь.

      – Мамо, на фронт мене відразу не пошлють. Перші чотири тижні я маю відбути в таборі. Звідти я зможу якось у неділю приїхати до вас.

      Вона мовчить. Тоді тихенько питає:

      – Ти дуже боїшся?

      – Ні, мамо.

      – Я хотіла тобі ще сказати: стережися жінок у Франції. Жінки там погані.

      Ой мамо, мамо! Я для тебе – дитина… Чого ж я не можу покласти тобі голову на коліна й заплакати? Чого я завжди мушу бути дужим і стриманим, мені часом теж хочеться поплакати, хочеться, щоб мене втішали, адже я справді майже дитина, у шафі ще висять мої куценькі штанці… Це ж було зовсім недавно,