Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук

подумав Марк. Хлопець раптом збагнув, як сильно хоче спати. Відчуття таємничості, котре виманило його з ліжка, швидко вичахало, залишаючи по собі легкий наліт розчарування. Ну які паралельні світи? Як він міг на таке повестися?

      – Слухай, завтра рано в школу, і я трохи сонний, тому…

      Соня мовби не чула його.

      – Треба повторити певні дії з ліфтом, і це перенесе тебе на той бік.

      – На той бік чого?

      – Побачиш. – Соня простягнула руку. На долоні лежала зім’ята смужка паперу. – Ось, тримай.

      Марк узяв папірець і розгорнув його, стискаючи краї пальцями. Послідовність цифр, відмежованих стрілками. Передостанню – п’ятірку – виділено червоним і обведено.

      – Звідки це?

      – Сама написала. Щоб ти не заплутався. Я перші рази постійно забувала. – У Марковій голові сколихнулася підозра, що Соня божевільна. Не навіжена, ненормальна чи підірвана, а по-справжньому безумна. У Тіми, його товариша, з яким він не зустрічався від часу переїзду із мікрорайону Північний до центру, була бабуся, цілком притомна, на перший погляд, бабуся, котра любила вночі дристати під себе, а потім вимащувати стіну над ліжком рідким лайном. Малювала всілякі ієрогліфи: Тімі навіть кілька разів вдалося їх сфотографувати до того, як мати відмила стіну. Він потім показував їх у школі, говорив, що то послання від інопланетян… А раптом Соня така сама? Не в сенсі лайна на стінах, а в сенсі неадекватності. Ну не може вона вірити в паралельні світи! На якомусь етапі цей фарс обов’язково обірветься, і тієї миті хлопець засумнівався, що дівчина це усвідомлює. Соня тим часом продовжила: – Значить так, ми зараз на першому поверсі. Тобі треба викликати ліфт. Потім зайдеш до кабіни і поїдеш на четвертий поверх.

      – А ти?

      – Ти маєш бути сам, це обов’язкова умова. – Марк не зводив погляду зі складки між її бровами. Чого вона так напружилася? Від її прискіпливого погляду в ньому щось заворушилося. – На четвертому з кабіни не виходь, щойно двері відчиняться, рушай на другий. З другого, так само не виходячи, піднімайся на шостий. Потім із шостого – назад на другий, звідти – вгору на восьмий, а з восьмого – знову на другий. Після того тобі треба виїхати на десятий. Усе, як на папірці, бачиш? – Вона тицьнула пальцем у папірець. – Четвертий-другий, шостий-другий, восьмий-другий, і наприкінці – десятий.

      – Для чого це?

      Соня проігнорувала запитання.

      – Якщо раптом на якомусь із поверхів наткнешся на когось із мешканців, доведеться вийти з ліфта й почати все спочатку. Це зрозумів? Тебе ніхто не повинен бачити, й ти маєш постійно бути у кабіні. Інакше нічого не вийде.

      Марк зіжмакав папірець.

      – Соню, що за фігня? У тебе наче щось вселилося.

      Дівчина підсунулася, ледь не торкнувшись своїм носом Маркового, і нервово зашепотіла:

      – Слухай уважно: на п’ятому поверсі… – хлопець спочатку вирішив, що змінилось освітлення: на щоках дівчини знову проступило ластовиння. Знадобилося трохи часу, щоби він збагнув, що лампа світить, як світила, а насправді то зблідла шкіра під