Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук

тоненькі пальці. – Не озирайся і мовчи. Зрозумів?

      – Ага, – на автоматі кивнув Марк.

      – Добре. – Вона опустила руки. – Двері зачиняться, і ти можеш почати розвертатися.

      «От ти й попалася!»

      – У нашого ліфта двері не зачиняються, поки хтось є в кабіні.

      – Вони зачиняться, – відрізала Соня. – Якщо на п’ятому на тебе чекатиме вона, повір мені, двері зачиняться, і ліфт стоятиме на місці.

      Марк знову подумав про те, що йому краще піти. У мозку неначе червона лампочка спалахнула. Водночас він усвідомлював: Сонині слова сколихнули думки, не прикінчивши які, він не вгамується, не засне до ранку та, ймовірно, не спатиме ще багато ночей потому. Замість розвернутися й рушити сходами на восьмий поверх, він насторожено спитав:

      – Що далі?

      – Ця істота ч… ч… чи дівчинка може видавати дивні звуки, але ти не зважай. Після того як двері зачиняться, вона почне обходити тебе: ліворуч чи праворуч, під стіною кабіни. І тоді тобі треба розвертатися. Якщо істота посуне праворуч, повертайся через ліве плече, – Соня на підкріплення сказаного повела лівим плечем назад, – якщо вона протискатиметься ліворуч, тоді – через праве, – дівчина відвела праве плече, – так, щоб постійно бути до неї спиною. Не бійся, якщо не дивитимешся, вона тебе не чіпатиме.

      Марк тримав спину рівно, ніби жердину проковтнув. Соня правила далі:

      – Коли станеш обличчям до дверей ліфта, натискай кнопку першого поверху.

      – А що буде, якщо я натисну яку-небудь іншу?

      Дівчина насупилася.

      – Не знаю. Я ніколи не пробувала. І тобі не раджу. Маєш натиснути «одиницю». Якщо ліфт поїде вниз, значить, щось пішло не так, і на першому – щойно відчиняться двері – тікай. Вискакуй з ліфта й біжи геть із під’їзду. Не озирайся. І не говори. Якщо замість спускатися, ліфт поїде вгору, значить, ти все зробив правильно. Кабіна зупиниться на десятому поверсі, істота за спиною зникне, й ти опинишся… в тому місці, про яке я розповідала. Ти будеш не тут, не в цьому будинку, взагалі не в цій реальності.

      – Це дурня якась. – Маркове лице виражало обережне здивування. – Ти з мене смієшся.

      – Ти хотів процедуру, яка би тебе переконала? – виговорившись, Соня трохи заспокоїлася. – Яку ти міг би повторити й відчути все на власній шкурі?

      – Так, але…

      – Тоді чого чекаєш?

      Пронизлива – наче на дні океану – тиша облягла їх з усіх боків. Спливло кілька секунд, і безмовність почала здаватись Марку несправжньою: за нею, мовби за тьмяним склом, щось крилося. Якась незрима сила навалювалася на його плечі та спину, заливала туманною важкістю мозок. Хлопець приглядався до Соні, шукаючи в бурштинових очах чи то приховане глузування, чи то божевільне мерехтіння, проте нічого не знаходив. Дівчина лишалася серйозною. Чекала.

      Марк нехотячи спустився зі сходів і зупинився перед ліфтом. «Зрештою, що я втрачаю?» – він усе ще не усвідомлював, чого домагається Соня. Що такого вона може зробити? Зніме на телефон, як він катається ліфтом з поверху