Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук

всього не знав, десь чув, щось відчував, але не осягав усвідомлено. Йому було лише чотирнадцять і не завжди вдавалося виліплювати переконливі твердження з каші, що нуртувала в голові. Марк гарячкував, тож так і не спромігся видати жодного іншого доказу на захист закладеного дідом переконання, що віра у фантоми та несформованість критичного мислення завжди спричиняють жахливі соціальні наслідки.

      – Це було давно! І всі визнали, що це неправильно. Зате подумай, скільки поганого зробила наука!

      У хлопця відвисла щелепа. Від несподіванки він побуряковів.

      – Поганого?! Про що ти говориш?! Усе, що ми маємо, це завдяки науці! Ліки, машини, комп’ютери, оцей будинок під нами. Їх же не священики придумали!

      Соня ледь нахилила голову.

      – А атомні бомби?

      Марк стулив рота так, що клацнули зуби. Дівчина продовжила:

      – Скажи мені, для чого було придумувати їх? – Хлопець стояв, потупившись. Соня прошивала його поглядом бурштинових очей. – Ти говориш, яка погана релігія і яка хороша наука, але це не священики придумали атомну бомбу, і не священики скинули її на людей.

      Марк, спантеличений і зніяковілий, переминався з ноги на ногу. Кілька секунд Соня переможно дивилася на нього, потім надягла шапку й кинула:

      – Я змерзла. Бувай!

      І, не чекаючи на відповідь, пішла.

      Хлопець провів її зніченим поглядом, потому присів і почав згортати ковдру.

      – Ну подумаєш, атомна бомба…

      8

      О пів на дванадцяту, коли Віктор і Яна нарешті випровадили гостей, Арсен допоміг невістці прибрати зі столу, поскладав брудні тарілки й бокали до посудомийної машини, а потому зазирнув до Марка.

      – Ще не спиш?

      Хлопець звівся на ліктях.

      – Ні, заходь.

      Чоловік пройшов до кімнати, ввімкнув настільну лампу й сів у крісло навпроти ліжка.

      – Щось побачив? – кивнув на вікно.

      – Нє-а. Хмари постійно набігали, і я не встигав налаштовуватися. Зате розібрався в контро́лері.

      – Нічого, ще встигнеш.

      У жовтавому світлі, яке накладало на обличчя м’які тіні та розгладжувало зморшки, дідові очі здавалися Марку перебільшено яскравими – немов полакованими. Їхній блиск виказував, що Арсен випив більше, ніж зазвичай, утім не понад міру, бо сп’янілим не був. Видовжене обличчя зберігало звичний вираз незворушності й легкого зацікавлення.

      Несподівано Арсен Грозан прискалив око.

      – Бачив, що ти був не сам.

      – Де? – дурнувато вирячився Марк.

      – На даху.

      «Де ж іще?»

      Хлопчак спершу насупився, а потім зашарівся.

      – Коли ти там був?

      – Години дві тому. Піднімався, щоб глянути, як ти, хотів ще торта принести, потім почув, як ти і твоя по́дружка щось жваво обговорюєте, і вирішив не заважати.

      – Але ми не цей… – відмахнувся хлопець, іще більше наливаючись фарбою. – Вона не подружка!

      – Не подружка?

      – Ні.

      – Це ж Соня з дев’ятого поверху?

      – Так.

      – І