Не озирайся і мовчи. Макс Кідрук

нечемним, і поцікавився:

      – Ти часто танцюєш на даху?

      – Ні. Просто ліфт не працює. І мені нікуди піти.

      Хлопець не зрозумів, що вона мала на увазі, та перепитувати не став.

      – А якщо хмара не пройде, що будеш робити? – запитала дівчина.

      Марк підвівся та сховав руки до кишень куртки. Соня опинилася зовсім поряд. Вона виявилася на кілька сантиметрів вищою за нього. З такої відстані він також розгледів ластовиння, що вкривало ніс і щоки, і світло-карі очі.

      Райдужки вражали яскравістю та глибиною.

      – Вона пройде, – впевнено заявив він.

      Тепер обоє дивилися на небо. Південний вітер поступово розчленовував хмару, відкриваючи погляду зірки.

      – Думаєш, вона зараз там? – ледь чутно озвалася Соня.

      – Ні.

      Дівчина насупилася.

      – Ти думаєш, вона потрапила до пекла?

      – Ні. Вона не там і не в пеклі.

      – А де?

      Марк зітхнув.

      – Ніде.

      Соня опустила голову, прискалила одне око.

      – Ти не віриш у Бога?

      – Мій дідо каже, щоб я не квапився. Треба спочатку багато прочитати й дізнатися, а потім вирішити для себе, чи потрібна сила, яка б стояла за цим усім.

      Соня вирішила, що він говорить, як учитель фізики. Не з їхньої школи, а такий собі умовно-ідеальний учитель. Їй раптом стало некомфортно, вона знову відчула легку шпильку невдоволення через те, що хтось зайняв її дах.

      – Значить, не віриш…

      Хмари то набігали, то розходилися. Марк помалу втрачав надію побачити сьогодні хоч щось.

      Соня штовхнула його ліктем.

      – Ти в курсі, що вчора з’ясували причину смерті Шпакевича?

      Хлопець здригнувся. Про Шпакевича він також розмовляти не хотів, утім дізнатися причину смерті не завадило б.

      – Ні, я нічого не чув.

      – У нашому класі весь день про це гуділи. Він умер через СНД.

      Марк звів брову.

      – Це ще що таке?

      – Це-е… чекай. – Соня затисла шапку під пахвою, витягла з кишені пальто смартфон і подивилася у записник. – Ой, ні, не так. Через СНСД.

      – Що це таке? – повторив запитання хлопець.

      – Синдром несподіваної смерті дорослих. – Вона багатозначно зиркнула на Марка. – Моя мама працює медсестрою в Перинатальному, і вона сказала, що це просто завуальований спосіб записати, що причину смерті не встановлено.

      – Так не буває.

      – Як бачиш, буває. Лікарі нічого не знайшли. Шпакевич просто помер, і все.

      «Ес-ен-ес-де… Ес-ен-ес-де… – подумки повторив хлопець. – Треба розпитати діда», – а вголос буркнув:

      – Погано шукали.

      Вони знову вмовкли. Вітер помалу стихав. Марк дивився на захмарене небо, Соня спочатку розглядала залляте вогнями та притихле місто, потім, як це наскучило, також вперла погляд у хмари.

      Хвилин за п’ять вона почала знову:

      – Ну, але погодься, це однаково не просто так.

      Марк спідлоба зиркнув на неї. Не просто так що? Зорі на небі? Чи те, що впродовж двох тижнів він став свідком двох смертей? Він вирішив