Королівство жахів. Джин Філліпс

скажу тобі, – промовила вона (їй довелося знову вдихнути повітря), – через хвилину.

      Його руки тугіше обняли її шию. Залізниця бігла паралельно до них, відразу за яскравими ліхтарями, і чого б вона не дала б, аби побачити, що їде невеличкий червоний і чорний потяг, який міг би забрати їх, хоч Джоан думала, що вона спроможна бігти швидше, аніж їхатиме потяг. Але вона хотіла б сісти на потяг. Руки їй почали боліти, й вона пригадала, як минулого тижня вони прийшли у парк – Чи качки мають зуби? Вони справді не вкусять мене? Чи качки мають ніжки? Чому я не ходив ніжками, коли був немовлям? А чи мав я ніжки? Того полудня вона справді досягла такого стану, коли вони поверталися додому, що була неспроможна нести його далі й мусила опустити його на траву, хоч він і плакав, коли вона його опускала.

      Цього разу вона його не опустить.

      – Мамо, – сказав він, поклавши руку їй на обличчя, – хвилина вже минула.

      – Там був поганий чоловік, – сказала Джоан, і, звичайно, вона цього не сказала б, якби не запанікувала.

      – Де? – запитав він.

      Вона втратила нитку розмови.

      – Ти про що?

      – Де був поганий чоловік? – запитав він.

      Вона стрибнула на колію, перетнувши її двома кроками – а якби також до неї наблизився потяг, то це б означало, що там є інше людське створіння, яке веде його, а вона хотіла б побачити інше людське створіння – й озеро опинилося позад них, і тіла на землі та незнайомець із рушницею опинилися позад них, і це було добре. Покручена стежка, нагору в напрямку до «Африки», тягнулася поміж двома рядами дерев – ці широколисті, омиті дощем рослини могли затулити їх від зовнішніх поглядів. Їх, безперечно, зараз видно гірше, якщо хтось намагається дивитися на них.

      – Він був позаду, – сказала вона, майже спотикаючись.

      Вона почула сирени. Важко сказати, чи близько вони лунали, але це означало, що в зоопарк увійшла поліція й вони розберуться в тому, що тут діється, але тепер це їй не допомагало.

      – Я не бачив поганого чоловіка. Звідки ти знаєш, що він поганий?

      Його підборіддя вперлося їй у плече.

      Він гнівається, коли вона не відповідає на його запитання, й вона не хоче, щоб він заплакав, бо він тоді почне хвилюватися або, ще гірше, кульгати. Він стає удвічі важчим, коли нервується.

      – Нам треба забиратися геть, – сказала вона, відсапуючись. – Негайно. Тож допоможи мамі й тримайся – обхопи мене ніжками міцніше – і дозволь мені дістатися до безпечного місця, тоді я тобі про все розповім.

      Вона ледь знайшла в собі сили договорити. Її легені були готові вибухнути. Ноги підгиналися. Сонце сховалося за верхівки дерев, тіні від рослин тяглися довгі й були розмазані під її ногами.

      Її лікті зачепилися за лист банана, твердий та широкий, як пташине крило.

      – Куди? – запитав він, бо запитувати він, звичайно, не перестане. – Куди ми біжимо?

      Вона не знала. Куди їй тепер звертати? Чого вона шукає? Її ноги зберігали свій ритм, і вона стиснула свої пальці на ногах і шкодувала, що стежка, по якій вона бігла, веде нагору.

      Вона