Королівство жахів. Джин Філліпс

гучний звук пролунав над лісом. Два виляски, потім ще кілька. Так наче десь вибухнули балони. Або феєрверк. Вона спробувала уявити собі, що хтось може робити в зоопарку, утворюючи такі виляски. Щось пов’язане зі святкуванням Гелловіна? Вони повсюди увімкнули ліхтарі – не тут, у лісовій зоні, але скрізь над популярними стежками – то, може, десь полетів трансформатор? Десь на будівництві хтось працює відбійним молотком?

      Пролунав іще виляск. Іще й іще. Надто гучно для балонів, надто низька частотність для відбійного молотка.

      Пташки мовчали, але листя осипалося з дерев.

      Лінкольн анітрохи не стривожився.

      – Чи можу я застосувати свого Бетмена для Доктора Долі? – запитав він. – Він одягнений у чорне. Чи можеш ти пошити йому маску відповідного кольору?

      – Звичайно, – відповіла Джоан.

      – А з чого ти її зробиш?

      – З фольги, – запропонувала вона.

      Білочка вистрибнула на накривку сміттєвого бака, й Джоан почула, як вона пошкреблася, перебігши на дерево.

      – А що ми зробимо з шарфами? – запитує Лінкольн.

      Вона подивилася вниз на нього.

      – З шарфами? – перепитала вона.

      Він кивнув головою. Вона кивнула йому у відповідь, обмірковуючи його слова. Вона намагалася розшифрувати роботу його мозку: це є часткою її материнської турботи, яка тішила її все більше, що вона не знала про її існування. Розум сина був складний та унікальний, він створював свої власні світи. Уві сні він іноді вигукував цілі речення – «Я не піду сходами!» – й існували вікна в його внутрішній структурі, проблиски, але вона ніколи реально не знатиме всього, й це найбільше збуджувало її. Він був окремим створінням, таким як і вона.

      Шарфи. Вона намагалася розв’язати цю загадку.

      – Ти говориш про шарфи на його обличчі?

      – Так. Про ті, які він вважає бридкими.

      Вона засміялася.

      – Розумієш, я казала «шрами», як отой, що його ти бачив у тата на руці, там, де він ошпарився окропом у дитинстві. Або сліди на моєму коліні, які з’явилися там, коли я впала.

      – Он як, – промовив він із дурнуватим обличчям. Він також засміявся, бо відразу зрозумів жарт. – Шрами, а не шарфи. То він не думає, що шарфи бридкі?

      – Я не знаю, якої думки Доктор Доля про шарфи, – каже вона.

      – У нього на обличчі їх нема.

      – Нема. Там є шрами.

      Вона слухала сина, міркуючи, як доступніше викласти йому ідею про шрами, разом з тим переймаючись пострілами. Втім, це не могли бути постріли. Бо якби вони були, вона тепер чула б щось інше. Зойки, або сирени, або голоси з гучномовців, які про щось би повідомляли.

      Але нічого такого не було.

      Вона бачила надто багато битв.

      Вона поглянула на час на своєму телефоні. Залишилося всього кілька хвилин до закриття зоопарку, і їх цілком можуть не побачити тут, у лісі. Вона кілька разів уявила собі таку картину: вони отаборилися в зоопарку на ніч, можливо, навіть умисне, заховавшись тут, щоб навідати тварин посеред глупої ночі – у дитячих книжках пишуть про такі ситуації. Сподіватися на успіх, звичайно, безглуздо, бо в зоопарку, безперечно, є охоронці.

      Їм пора йти.

      – Нам