Королівство жахів. Джин Філліпс

чоловічків, а тоді взяла Лінкольна за руку й вивела його на стежку, по якій можна було вийти з лісу. Цікаво, коли вже він не захоче триматися за її руку, але поки що вони обоє були задоволені цим контактом. Дерева закінчилися вже через двадцять кроків – тут, власне, був не ліс, а ілюзія лісу – і стало чути плюскіт водоспаду, де потік води розбивався на камінні перед вольєром видр.

      Видри були одними з їхніх улюблених тварин, одними з тих, які могли відвернути увагу Лінкольна від його фантазій. Дві видри мешкають у вольєрі, що має вигляд великої печери, де над ними нависає штучна скеля, а тварини вигинаються, вистрибують і пірнають у басейні із зеленавою водою за широкою скляною стіною. Скелі нависають над стежкою, й водоспад шумить над головами відвідувачів і виливається в басейн для утримання черепах, густо зарослий ліліями, очеретом і якимись рослинами, що цвітуть червоними квітами. Стежка, яка виходила з лісу й закручувалася навколо басейну, завжди здавалася їй найгарнішим місцем лісової території – але тепер вона була зовсім порожня.

      Лінкольн засміявся поруч з нею.

      – Поглянь на видру. Помилуйся, як вона плаває.

      Він усе ще погано вимовляв звук «р». «Видля» каже він замість «видра».

      – Мені подобаються її лапи, – сказала вона.

      – Хіба вона має лапи? А не плавці? Справжні лапи, схожі на лапи собаки або лапи з пальцями, як у мавпи?

      Вона відчула спокусу зупинитися й розповісти йому про анатомію видр – вона, либонь, найбільше хотіла, аби він зрозумів, що життя наповнене дивовижами, які не варто обминати увагою. «Поглянь, як гарно», – сказав він їй одного разу, дивлячись на калюжу бензину на паркувальному майданчику зоопарку – але в них не було часу. Вона потягла його за руку, і він не чинив їй спротиву, хоч його голова не хотіла відвертатися від видри. Коли вони ступили на дерев’яний місточок, вода обабіч якого була вкрита ліліями, їй захотілося побачити когось ще, ще одну родину, яка базікає, також запізнюючись до виходу. Втім, вони звикли мати стежку тільки для себе. Вони часто нікого на ній не бачили, коли надвечір поспішали до виходу, бо вони схильні запізнюватися. Вона прискорила ходу.

      – Ти хочеш побігти? – запитала вона.

      – Ні.

      – Може, побіжиш підстрибуючи?

      – Ні, не хочу, – сказав він, ще більше сповільнюючи ходу.

      Їй іноді здавалося, що його рішучість чогось не робити перебувала в прямій пропорції до того ентузіазму, який виявляла вона. Він повільно дибав дерев’яним місточком, зупиняючись, щоб відігнати комара або подивитися вниз на дзеркального коропа. Він геть зупинився, щоб почухати собі підборіддя. Коли вона попросила, щоб він поквапився, він спохмурнів, і вона знала з виразу його обличчя, чого він зараз попросить.

      – Я хочу, щоб ти взяла мене на руки, – сказав він.

      – Я не можу нести тебе всю дорогу до автомобіля, – відповіла вона. – Ти став надто великий.

      Вона побачила, як обвисла його губа.

      – Пропоную тобі компроміс, – сказала вона, перш ніж їхня суперечка загостриться й ще більше сповільнить їхню ходу. – Я візьму