Королівство жахів. Джин Філліпс

помирає, і він сподівався, що скоро побачить дитя дикобраза. Але його відгороджений куточок залишався порожнім.

      Вона сподівалася, що він і тепер порожній.

      Підступила ближче до огорожі, оглядаючи низенькі дерева та викопані із землі колоди. Брудний гравій лежав на жмутиках дикої трави. Уся місцина була занедбана. Вона пам’ятала, що в середній частині закутня були великі камені заввишки в три-чотири фути. Стіна з каміння простягалася на десяток футів, загинаючись так, що за нею нічого не було видно. Паркан, поєднаний ланцюгом і наполовину заплетений виноградом, закривав простір. Паркан мав заввишки футів п’ятнадцять, його верхня лінія загиналася, певно, всередину – невже вони справді мають якісь проблеми з дикобразами, що лізуть угору? – і під парканом ще й стояли сосни.

      Дикобраз ховався десь тут, між закутнями й поворотами зони приматів. Людям тут, здається, не було місця, й така криївка видалася їй досконалою.

      Вона поставила Лінкольна на загорожу й відітхнула, звільнившись від його ваги. Через загорожу можна було легко перелізти, й на її протилежному боці був виступ, на якому можуть поміститися її ноги.

      Вона поставить там ноги, а потім підніме Лінкольна, й навіть якби сталося щось несподіване, то стрибнути вниз було б не більше як два фути, й він би не поранився, але міг заплакати, й пролунав би непотрібний звук плачу – ні, небезпеки, що він упаде, не було. Вона зможе весь час тримати на ньому руку.

      – Ось що ми зробимо, – сказала вона. – Ти поки що тут посидиш, а я перелізу через загорожу…

      Він похитав головою й міцно схопив її за лікті.

      – Мамо, нам не слід бути серед тварин!

      – Їх тут немає, запам’ятай! – сказала вона, намагаючись розчепити його пальці. – Це дім дикобраза. А нового дикобраза ще не привезли.

      – Паркани ставлять для того, щоб тримати звірів усередині, а людей зовні, – сказав він.

      Вона ніколи так не шкодувала, що він завжди дотримувався правил.

      – Сьогодні правила інші, – сказала вона. – Тепер існують правила для непередбачених випадків. Вони диктують нам ховатися й не дозволяти, щоб дядько з рушницею знайшов нас.

      Лінкольн ослабив свою хватку, оглянувся й знову схопився за її лікті.

      – Я впаду, – сказав він. – Там надто високо.

      – Хіба я дозволю тобі впасти?

      – Ні, мамо, – сказав він, притискаючись до неї.

      – Я обхоплю тебе руками. Я лише перелізу зараз.

      – Мамо… – заскиглив він.

      – Цссс… Я тримаю тебе.

      Вона переступила ногою через загорожу, тримаючи руками обидва боки його тіла. Це було не дуже зручно, але вона переставила й другу ногу через загорожу, досить вдало вмостивши на протилежному виступі свої ступні.

      Він легенько стиснув обидва її зап’ястки. Вона відчула, що його дихання близьке до сліз. Тому що незнайомець стріляє в людей чи тому що вони відступили від правил усталеної поведінки? Вона не знала чому.

      – Мамо…

      – Я тримаю тебе, – сказала Джоан й обхопила його рукою,