Королівство жахів. Джин Філліпс

Ні, либонь, їй треба почути голос Пола.

      А потім вона побачила, що від Пола вже надійшов текст. Вона подивилася на такі знайомі їй чорно-сірі літери.

      «Ти сьогодні не пішла в зоопарк? Відповідай швидше».

      Звичайно, він не знає, куди вони пішли. Вона зазвичай теж не знає, куди вони підуть, аж доки Лінкольн не сповістить про свій вибір на другу половину дня, коли вона застібає на ньому ремінь безпеки. А Пол, певно, щось знає, тому й запитує.

      Вона написала йому відповідь, хоча хотіла б натомість зателефонувати йому, але її пальці почали автоматично відповідати. Така в них звичка.

      «Так. Я в зоопарку. Ти знаєш, що тут відбувається? Зараз ми заховалися в оселі дикобраза».

      Звідки йому знати, де вона є, та оселя дикобраза. Він не ходить у зоопарк так часто, як вона сюди ходить. Вона додала.

      «У зоні приматів».

      Вона натиснула Send[8] і стала друкувати наступне послання.

      «Поклич поліцію. Я бачила тіла на вході в зоопарк. Чоловік із рушницею».

      Вона знову натиснула Send – щось було не так у порядку послань – вона передавала їх цілком безсистемно, але не могла зупинитися, її пальці друкували й друкували. Вона любила дивитись, як вони рухаються, як літери поєднуються в речення, наче промінь світла ковзає екраном, і доки вона друкує, перед її очима лише миготять літери, напливаючи одна на одну.

      «В нас усе гаразд. Ми в цілковитій безпеці», – повідомила вона йому, але потім її пальці зупинилася, й вона замислилася, що написати далі.

      Волосся Лінкольна лоскотало їй руку. Він почав зсовуватися й вигинатися. Її дихання уривалося, коли вона намагалася мугикати «Едельвейс», колискову пісню, яку вони з Полом щоночі наспівують Лінкольну. Хоч тепер вона мугикала надто швидко й надто високо, як ото коли перемотують магнітну стрічку.

      Їй треба надрукувати щось іще. Її пальці швидко згиналися в повітрі.

      – Чому ти розмовляєш по телефону? – запитав Лінкольн. Його голос у її плече пролунав приглушеним.

      – Я повідомляю тата про наше становище, – відповіла вона, а тим часом Пол надіслав нове послання.

      «Ти все прочитала. Тепер я телефоную тобі. Я тебе кохаю».

      Під текстом ішло якесь посилання. Вона подивилася на синю стрічку підкреслених літер та цифр, і в цю мить задзвенів телефон, надто гучно – їй не спало на думку вимкнути його звук – і вона негайно відповіла.

      – Я не можу говорити, – сказала вона, її голос пролунав якось професійно. Так ніби вона була на зборах абощо. Вона не знала, звідки в неї взявся такий голос. – Нам треба мовчати. Я не знаю, де вони перебувають.

      Можливо, йшлося не тільки про звичку, як про її недавнє письмове повідомлення.

      Можливо, частина її вже знала те, що тепер усвідомила і її решта: телефон – це ризик. Він створює шум. Коли вона розмовляє, утворюється шум. Шум привабить терористів.

      Це цілком очевидно. Якщо думати про це певним чином, то все має сенс.

      Вона почала знову:

      – У нас усе гаразд,

8

Надіслати (англ.).