Королівство жахів. Джин Філліпс

– зуґзаґами. Коли він хотів узятися до малювання, то шморгав носом, бо якось вони намагалися малювати носом замість пальцями, й, очевидно, такий спосіб справив на нього враження.

      Він підняв одну руку догори, зігнувши зап’ясток, і це був знак, що він обернувся на «фламінго».

      Він сичав, коли просив підкласти під нього більше яєць. С-с-с-с. Той звук нагадував звук смаженого на розжареній сковорідці. Він створив власну мову.

      До його появи не існувало дуже багато речей.

      Кейлін знала одне: її мати завинила. Якби вона не позбавила її телефона, все було б інакше. Кейлін стояла б тут, телефонуючи в поліцію, або своєму татові, або кому завгодно. Люди були б у розпачі, чуючи її дзвінок. Вона пригадала, як Вікторія у школі надіслала безліч повідомлень після тієї автомобільної катастрофи, коли вона зіткнулася з іншою машиною, і всі були такі стривожені, а це було ніщо супроти сидіння замкненою в одному з приміщень зоопарку.

      Вона була тричі проспала й щоразу запізнювалася на шкільний автобус, і матері доводилося відвозити її в школу, тому мати й покарала її тим, що забрала в неї мобілку. Але тепер існував непоганий шанс, що мати усвідомить свою провину в усій цій історії й подарує Кейлін новісіньку мобілку.

      Цього було досить, аби розвеселити її, але не зовсім. Сталеві двері були тверді й холодні, коли вона їх торкалася, але їй подобалася гладенька металева поверхня, тож вона витягла вперед свої пальці, ніби збиралася залишити відбиток долоні. Її рука була вимащена в кетчуп.

      Вона тут лише одна. А якби вона мала свій телефон, вона не була б тут сама-одна.

      Цього третього дня вона теж проспала, виглянула з вікна своєї спальні, й побачила, як автобус з іншими дівчатами відходив від її під’їзної дороги, і збігла донизу сходами, щоб наздогнати їх. Вона не винна, що автобус від’їхав так швидко. Не можна було вважати, що вона запізнилася. Але матері було байдужісінько.

      Кейлін відтягла засув, трішки відчинила двері й подивилася крізь тонку шпарину простору. Нічого. Нікого. Вона відкинула волосся зі свого обличчя й надкусила печиво – фігурку жирафи. Цукор усунув ватний смак з її рота, хоч вона ліпше б з’їла цибульні кружальця чи картоплю фрі.

      Їжа завжди допомагає.

      Тато сміється з її бажання не бути самій, робити своє домашнє завдання в будь-якій кімнаті, де є ще хтось – у вітальні, де він дивиться телевізор, або в кухні, коли мати миє там стільницю. Він каже, що вона не любить бути самою-самісінькою навіть у власній спальні, й це, мабуть, правда, бо вона ділить спальню із сестрою, хоч їй кажуть, що, позаяк вона старша, вона може переселитися на нижній поверх. Але вона любить слухати, як хтось поруч дихає, коли вона намагається заснути.

      Їй хотілося б, щоб мати була тут, поруч.

      З нею все гаразд. Зараз вона в цілком безпечному місці, і якби хтось підійшов, вона могла б узяти двері на засув і ніхто не зміг би до неї дістатися. Не треба боятися. Її батька неможливо налякати. Коли він був малим, він ходив у ліс із пістолетом, стріляв там тварин, а потім розтинав їх, аби подивитися, що там усередині. Він ставив