Королівство жахів. Джин Філліпс

руку йому під пахви й допомогла обернутися й опустити ніжки. Він став на землю, а вона тримала руку навколо його стану.

      – Тож це був тато, – прошепотів він.

      Він відхилився назад і сперся на камінь за своєю спиною.

      – Я знаю, що це був він.

      – Говори пошепки. Він сказав, що любить тебе.

      – Я знаю, що він мене любить.

      – Ще тихше, – сказала вона.

      – Окей, – прошепотів він.

      Його коліна знову стали підстрибувати, ноги залишалися на місці, але все тіло почало вигинатися. Його плечі стали соватися вгору і вниз у такому собі незручному танці.

      Небо почало рожевіти, над верхівками дерев простяглися довгі смуги кольору лаванди.

      – Ти стаєш справді великим, – сказала вона.

      – Поганий дядько переслідує нас? – запитав він.

      – Не знаю, – відповіла вона. – Але якщо й переслідує, то він нас тут не знайде.

      Ще вигинаючись, він обернув голову ліворуч і праворуч, оглядаючи нове оточення. Як завжди, він був цікавий, але й обережний. Вона пильно спостерігала за ним. Його очі стріляли повсюди. Його ноги стояли на місці.

      Цікавість перемогла. Він ступив крок до цегляної стіни, показав пальцем.

      – Тут миска для води, – каже він.

      – Так, – підтвердила вона.

      Вона знову оглянула траву навколо них і, крім потрісканої, сухої пластикової миски, знайшла інші розкидані навкруг речі. Праворуч від них лежала чорнильна ручка, а ближче до паркану – блискуча стрічка для волосся. Їй здалося, вона побачила білу шкарпетку на ланцюжку, що скріплював паркан.

      – Дикобрази потребують миски для води? – запитав Лінкольн.

      – Думаю, що так.

      – Вони п’ють воду?

      Вона уявила собі, як вона затуляє йому рот рукою, міцно її там тримаючи й наказуючи йому стояти тихо й мовчати. Вона розпачливо хотіла б зробити це, але не могла уявити собі сцену, коли це було б можливо. Якщо вона налякає його так, щоб він не наважувався базікати, він, мабуть, почне хникати.

      – Тссс! – знову попросила вона його. – Розмовляй тихше. Усі живі створіння п’ють воду.

      – Геть усі? – прошепотів він.

      – Усі, – повторила вона.

      – То дикобраз пив з цієї миски? – перепитав він, підступивши до неї ближче й притиснувшись до її правого боку. – І він сидів на цьому камені, як і ми? Ти думаєш, то був хлопчик? Чи дівчинка?

      Вона не побачила в ньому ніякого страху. Його сині очі були великі й широко розплющені, але вони завжди в нього великі й широко розплющені. Він зручно примостився біля неї і, схоже, відчував легке збудження від того, що вони перебувають в оселі дикобраза. Звичайно, він не знав, чого йому справді слід боятися – його жахали ті, хто приносить лихо, люті персонажі, яких він бачить у мультиках. Минулого тижня вони дивилися один із фільмів про Бетмена, той, у якому грає Гіт Леджер, неймовірно жорстокий, і Лінкольн запевнив, що давня версія 1960 року – він фахівець з фільмів про Бетмена – має ще жахливішого Джокера.

      Він іноді скрикував,