Зелена миля. Стівен Кінг

(у чому я особисто дуже сумніваюся), то екзекуція Арлена Біттербака, старійшини ради черокі з резервації Вашіта, була «вдалою». Він погано заплів собі коси – руки тремтіли надто сильно, щоб зробити все до ладу, – тож його доньці, жінці тридцяти з гаком літ, дозволили їх виплести гарними й рівними. Вона хотіла ще вплести на кінчиках пір’їни, пух яструба, його птаха, але я не дозволив. Пір’я могло зайнятися і спалахнути. Жінці я цього, звісно, не сказав, викрутившись тим, що це суперечить правилам. Вона не протестувала, тільки похилила голову й приклала руки до скронь, показуючи невдоволення й несхвалення. Та жінка трималася з великою гідністю, і це практично гарантувало, що її батько поводитиметься так само.

      Коли час настав, Вождь покинув свою камеру без жодних заперечень і зволікань. Бувало й таке, що нам доводилося силоміць розтискати їхні пальці, які чіплялися за ґрати (сам я свого часу зламав один-два таких пальці й ніколи не забуду того глухого тріску), але, дякувати Богу, Вождь був не з таких. На твердих ногах він пройшовся Зеленою милею до мого кабінету, а там опустився навколішки, щоб помолитися з братом Шустером, який приїхав з баптистської церкви «Небесне світло» на своїй тарадайці. Шустер проспівав Вождю кілька псалмів, а коли дістався до того, де про «біля тихої води мене оселить»[21], індіанець розплакався. Але нічого страшного, без істерики, він плакав тихо. Мені здалося, що він згадав тиху воду, таку чисту й таку різучо-холодну, що з кожним ковтком обпікала рот.

      Насправді мені навіть подобається, коли вони трохи плачуть. Хвилюватись я починаю, коли в них нема сліз.

      Багато хто після молитви не може самостійно підвестися з колін, але у Вождя з цим усе було гаразд. Спочатку його злегка хитнуло, наче голова запаморочилася, і Дін простягнув руку, щоб він сперся. Але Біттербак уже сам відновив рівновагу, тому ми пішли далі.

      Майже всі стільці були зайняті. Люди бурмотіли й перешіптувалися, немов чекаючи, коли розпочнеться весілля чи похорон. Тільки того єдиного разу Біттербак затнувся. Не знаю, що його розтривожило: якась одна людина чи всі вони разом, – але я почув, як глибоко в горлі у нього народжується стогін, і враз та рука, за яку я його тримав, налилася опором. Краєм ока я помітив, як Гаррі Тервілліґер виступає вперед, відрізаючи Вождю шлях до відступу на той випадок, якщо Біттербак зненацька надумає все ускладнити.

      Я міцніше стиснув його лікоть і пальцем постукав по внутрішньому боці руки.

      – Вождю, спокійно, – не ворушачи губами, краєм рота промовив я. – Більшість цих людей запам’ятає тебе таким, яким ти йшов, тому покажи їм щось гідне. Покажи їм, як ідуть черокі з Вашіти.

      Він тільки скоса зиркнув на мене й ледь помітно кивнув. А потім узяв одну з кіс, які заплела йому донька, й поцілував. Я глянув на Брутала, який стояв у стійці «вільно» за стільцем, величний і розкішний у своїй парадній синій уніформі: всі ґудзики кітеля відполіровані й блискучі, кашкет ідеально рівно сидить на великій голові. Я злегка йому кивнув, і він миттю відбив подачу – вийшов наперед, щоб допомогти Біттербакові піднятися на платформу,

21

Псалом 22: «Господь то мій Пастир, тому в недостатку не буду, на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить!»