Гра янгола. Карлос Руис Сафон

вага якого дорівнює їхній вазі. Ось уже багато років я заробляю собі на життя цією професією, але досі не написав жодної сторінки, яка мене задовольнила б. Жінка, яку я кохаю, вважає, що я занапащаю своє життя, і вона має слушність. Вона також вважає, що я не маю права жадати її, що ми з нею дві нічого не варті душі і єдиним резоном нашого існування є почуття вдячності, яке ми плекаємо щодо одного чоловіка, який обох нас витяг з убогості, і, можливо, вона має рацію також у цьому. Але яка зрештою різниця? Я й незчуюся, коли мені стукне тридцять років і я остаточно зрозумію, що з кожним днем стаю все менше схожим на того чоловіка, яким мріяв стати, коли мені було п’ятнадцять. Та ще й невідомо, чи дотягну я до тридцяти років, бо моє здоров’я останнім часом стало таким самим безглуздим і непевним, як і моя праця. Сьогодні, якщо мені вдається скомпонувати за годину одну або дві читабельні фрази, я маю всі підстави бути задоволеним. Ось який із мене автор і яка людина. Зовсім не той, який може сподіватися на візити видавців із Парижа з чеками в руках, що проситимуть мене написати книжку, яка змінить моє життя й перетворить на реальність мої надії.

      Кореллі дивився на мене з дуже серйозним виглядом, зважуючи мої слова.

      – Я бачу, ви судите себе дуже суворо, а це властиво лише достойним людям. Повірте мені, коли я скажу вам, що протягом свого життя та професійної діяльності мені доводилося мати справу з безліччю персонажів, які не варті були навіть того, щоб ви плюнули їм в обличчя, але які були про себе надзвичайно високої думки. Хоч ви мені й не вірите, та я точно знаю, до якої категорії авторів і до якої категорії людей ви належите. Вам відомо, що я давно за вами спостерігаю. Я прочитав усе, що ви написали, від вашого першого оповідання для «Голосу індустрії», прочитав і всю серію «Барселонських таємниць», і все те, що ви опублікували під ім’ям Іґнатіуса Б. Самсона. Я наважуся сказати, що знаю вас ліпше, аніж ви – самі себе. І тому я певен, що зрештою ви погодитеся на мою пропозицію.

      – А що ще ви знаєте?

      – Знаю, що ми маємо багато чого спільного. Знаю, що ви втратили батька, і я свого втратив теж. Я знаю, як то – втратити батька, коли він тобі ще потрібен. Вашого батька вбили за трагічних обставин. Мій батько з причин, які не стосуються нашої розмови, відмовився від мене й вигнав мене з дому. Таке, мабуть, витерпіти ще тяжче. Я знаю, ви почуваєтеся самотнім, і повірте мені, коли я скажу вам, що це почуття добре знайоме й мені. Я знаю, ви плекаєте у своєму серці великі сподівання, але жодне з них не стало для вас реальністю, і знаю також, що без вашого відома це потроху вбиває вас кожного дня, який ви переживаєте.

      Тривала мовчанка запала після його слів.

      – Ви багато чого знаєте, сеньйоре Кореллі.

      – Досить, аби ви зрозуміли, що мені хочеться пізнати вас іще глибше й стати вашим другом. Я думаю, у вас небагато друзів. У мене теж. Я не довіряю людям, які запевняють, що в них багато друзів. Це свідчить про те, що вони не знають людей.

      – Але ж ви шукаєте не друга, ви шукаєте працівника.

      – Я шукаю компаньйона на певний час. Я шукаю вас.

      – Ви людина, дуже впевнена в собі, – зауважив я.

      – Це