Гра янгола. Карлос Руис Сафон

Він обережно потяг мене до себе й вивів на твердий ґрунт. Посадив на одну з лав, що оточували басейн, і я глибоко вдихнув повітря. Його очі були нормального розміру, зростом він був як і я, його кроки та рухи нічим не відрізнялися від кроків та рухів будь-якого іншого чоловіка. Вираз його обличчя був приязний і заспокійливий.

      – Дякую, – сказав я.

      – З вами все гаразд?

      – Так. Лише трохи паморочиться в голові.

      Незнайомець сів поруч зі мною. На ньому був чорний костюм-трійка вишуканого крою з невеличкою срібною брошкою на лацкані піджака – янгол із розгорнутими крилами, який здався мені дивно знайомим. Мені спало на думку, що в появі кабальєро в бездоганному вбранні на цій асотеї було щось не зовсім звичайне. Ніби прочитавши мої думки, кабальєро всміхнувся.

      – Сподіваюся, я вас не налякав, – сказав він. – Певне, ви не думали, що зустрінете когось тут, нагорі.

      Я подивився на нього розгубленим поглядом. Побачив віддзеркалення свого обличчя в його чорних зіницях, що розширилися, як ото пляма чорнила розповзається на папері.

      – Чи можу я запитати, що вас сюди привело?

      – Те саме, що й вас: великі сподівання.

      – Андреас Кореллі, – промурмотів я.

      Його обличчя засяяло.

      – Яка велика радість для мене, що можу нарешті привітати вас безпосередньо, мій друже.

      Він говорив із легким акцентом, я не зміг визначити, яким саме. Мій інстинкт підказував, щоб я негайно підхопився на ноги й пішов звідти якомога швидше, перш ніж цей незнайомець устигне промовити бодай іще одне слово, але щось у його голосі, у його погляді вселяло спокій і довіру. Я не став запитувати себе, як він міг довідатися, що знайде мене в цьому місці, тоді як навіть я сам не знав, де я є. Мене заспокоїли звук його голосу та блиск очей. Він подав мені руку, і я потиснув її. Його усмішка обіцяла втрачений рай.

      – Гадаю, я повинен подякувати вам за те добре ставлення, яким ви обдаровуєте мене вже багато років, сеньйоре Кореллі. Боюся, я в боргу перед вами.

      – Аж ніяк. Це я перед вами в боргу, друже мій, і це я повинен просити вибачення, що підійшов до вас у такому невідповідному місці й у такий невідповідний момент, але признаюся, що вже давно хочу поговорити з вами, однак досі не мав слушної нагоди.

      – То що я міг би зробити для вас? – запитав я.

      – Я хочу, щоб ви працювали для мене.

      – Даруйте?

      – Я хочу, щоб ви писали для мене.

      – А, справді. Я й забув, що ви видавець.

      Незнайомець засміявся. Сміх у нього був дуже лагідний, сміх дитини, яка ніколи не розбила жодної тарілки.

      – Найкращий у світі. Видавець, про якого ви мріяли протягом усього свого життя. Видавець, який подарує вам безсмертя.

      Незнайомець подав мені свою візитну картку, достоту таку, яка в мене зберігалася і яку я знайшов у своїх руках, коли прокинувся після ночі з Хлоєю.

      Andreas Corelli

      Е`diteur

      Е`ditions de la Lumiе`re

      Boulevard