Гра янгола. Карлос Руис Сафон

й, побачивши мій розгублений погляд, швидко оцінив ситуацію.

      – Ви знайомі, чи не так? – запитав він.

      Крістіна звела брови, здивована, і знову подивилася на мене, неспроможна пригадати, хто я такий.

      – Я Давид Мартін, – нагадав їй я. – Друг дона Педро.

      – А й справді, – сказала вона. – Добрий день.

      – Як ваш батько? – запитав я, не знаючи, що ще сказати.

      – Дуже добре. Він чекає мене за рогом вулиці, у машині.

      Семпере, який не пропустив жодного слова з нашої розмови, втрутився:

      – Сеньйорита Саньєр прийшла по книжки, які замовив Відаль. А вони трохи заважкі, то чи не будете ви такі ласкаві й не допоможете їй віднести їх до машини?

      – Не турбуйтеся… – запротестувала Крістіна.

      – Без проблем, – сказав я, готовий заради неї віднести куди завгодно стос книжок, який був би не легший за багатотомне розкішне видання Британської енциклопедії разом з усіма додатками.

      Я відчув, як щось хруснуло в мене в спині, і Крістіна стривожено поглянула в мій бік.

      – З вами все гаразд?

      – Не бійтеся, сеньйорито. Наш друг Мартін хоч і літератор, а проте він дужий, як бик, – сказав Семпере. – Правда ж, Давиде?

      Крістіна подивилася на мене, не дуже переконана. Я подарував їй свою усмішку непереможного мачо.

      Семпере-син хотів допомогти мені, узявши половину книжок, але батько, показавши себе тонким дипломатом, зупинив його помахом руки.

      Крістіна притримала для мене двері, і я наважився пробігти відстань у п’ятнадцять-двадцять метрів, що відокремлювали мене від «іспано-свіси», яка стояла за рогом вулиці Порталь-дель-Анхель[12]. Я ледве туди добіг: руки в мене горіли вогнем, а пальці мало не розтиснулися. Мануель, шофер, допоміг звільнитися від книжок і привітав мене з великою радістю.

      – Як приємно зустрітися з вами, сеньйоре Мартін.

      – Світ такий маленький, – відповів я.

      Крістіна подякувала мені легкою усмішкою й сіла в машину.

      – Пробачте, що книжки були такими важкими.

      – Ет, пусте. Фізичні вправи збадьорюють дух, – сказав я, не звертаючи уваги на клубок із жил, який утворився в мене на спині. – Привіт донові Педро.

      Я побачив, як вони від’їхали в напрямку майдану Каталунья, і коли обернувся, то побачив Семпере, який стояв у дверях книгарні, дивився на мене лукавим поглядом і показував жестами, щоб я втер слину. Я підійшов до нього й не втримався, щоб не засміятися із самого себе.

      – Тепер я знаю вашу таємницю, Давиде. Колись у таких тарапатах я виявляв більше витримки.

      – Усе ржавіє.

      – Кому ти про це розказуєш? Можна мені залишити книжку на кілька днів?

      Я ствердно кивнув головою.

      – Бережіть її, як зіницю ока.

10

      Я знову побачив її через кілька місяців у товаристві дона Педро Відаля за столиком, який він завжди резервував у «Мезон доре´»[13]. Відаль запросив мене приєднатися до них, але мені досить було зустрітися з нею поглядом,

12

Пішохідна вулиця Барселони.

13

Maison Dorée – золотий дім (фр.).