Гра янгола. Карлос Руис Сафон

менше здібностей. Це mènage-à-trois[10] доповнювалося секретаркою фірми Ермінією, яка повсюди ходила за цими двома, наче вірна собака, і мала прізвисько Отрута, бо, попри те, що була на вигляд великою скромницею, їй можна було довіряти не більше, аніж гримучій змії в період тічки.

      Не дуже дбаючи про надмірну чемність, я намагався бачитися з ними якомога рідше. Наші стосунки мали суто меркантильний характер, і жодна зі сторін не знемагала від бажання змінювати встановлений протокол. Я вирішив скористатися з цієї нагоди й працювати дуже серйозно, щоб довести Відалеві та собі самому, що спроможний боротися з труднощами життя й заслуговую на його довіру та допомогу. Заробивши трохи грошей, я вирішив покинути пансіон доньї Кармен і пошукати собі щось більш пристойне. Ще раніше я накинув оком на монументальний на вигляд будинок на вулиці Фласадерс за номером тридцять, що був на відстані кинутого каменя від бульвару Борна, який я проминав протягом усіх тих років, коли повертався з редакції до пансіону. Та будівля, увінчана вежею, що стриміла над фасадом, прикрашеним барельєфами та фігурними ринвами, стояла всі ці роки замкнена; її двері обплутували ланцюги, на яких висіло кілька іржавих замків.

      Але попри її зловісний та недоладний вигляд, а може, саме завдяки йому думка про те, щоб оселитися в ній, збудила в моїй уяві цілий букет позначених радісним хвилюванням, можна навіть сказати, любострасних картин. За інших обставин я насамперед подумав би про те, що такий будинок перебуває далеко поза можливостями мого скромного бюджету, але запустіння та забуття, у яких він, схоже, перебував довгі роки, розбудили в мені надію, що, якщо ця будівля більше нікому не потрібна, то, можливо, її власники погодяться на мої умови.

      Розпитавши у кварталі, я з’ясував, що в тому будинку вже багато років ніхто не живе й що він перебуває під наглядом управителя нерухомої власності на ім’я Вінсент Клаве, чия контора була на вулиці Комерсіо, навпроти ринку. Клаве був кабальєро старої школи, що полюбляв одягатися так, як одягалися алькальди та батьки вітчизни, чиї статуї стоять на вході до Парку Цитаделі, і за найменшої нагоди вдавався до риторичних зворотів, які не давали пощади ані божественному, ані людському.

      – Отже, ви письменник. Знайте, я міг би розповісти вам чимало історій, кожна з яких дала б вам сюжет для чудової книжки.

      – Я в цьому не сумніваюся… То чого б, наприклад, вам не почати з розповіді про будинок на вулиці Фласадерс, номер тридцятий?

      Вираз обличчя Клаве став схожий на маску персонажа з давньогрецької трагедії.

      – Будинок із вежею?

      – Він самий.

      – Повірте мені, юначе, я не радив би вам оселятися в ньому.

      – А чом би й ні?

      Клаве стишив голос майже до пошепту, ніби боявся, що стіни нас підслухають, і промовив замогильним тоном:

      – Над тим будинком нависає зловісна тінь. Я там був, коли ми ходили з нотарем опечатувати його, і можу вас запевнити,

10

Співжиття втрьох (фр.).