Гра янгола. Карлос Руис Сафон

Читать онлайн.
Название Гра янгола
Автор произведения Карлос Руис Сафон
Жанр Современная зарубежная литература
Серия Цвинтар забутих книжок
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2001
isbn 978-617-12-4290-6, 978-617-12-4363-7, 978-617-12-4361-3, 978-617-12-4362-0



Скачать книгу

свій рахунок і вечорами в четвер підгодовував літературну братію, до якої мене не запрошував, бо знав, що всі ці асистенти, неспроможні віршомази та підлабузники, які підлещувалися до нього, сподіваючись на милостиню, рекомендацію до видавця або похвальне слово, яким вони могли б заткнути рани свого самолюбства, ненавиділи мене з тими послідовністю, силою та впертістю, яких їм бракувало, коли вони втілювали в життя власні літературні задуми, що їх читацький загал уперто не хотів помічати. Тут, хильнувши абсенту та викуривши гаванську сигару, він починав розмову про свій роман, який усе не міг дописати до кінця, про плани змінити своє життя та про свої любовні походеньки й перемоги: чим старшим він ставав, тим молодшими й палкішими були його коханки.

      – Але не запитуй мене про Крістіну, – казав він іноді з лукавим виглядом.

      – А що я маю про неї запитувати?

      – Чи запитує вона в мене про тебе?

      – А вона запитує про мене, доне Педро?

      – Ні.

      – Тож навіщо вся ця розмова?

      – Річ у тім, що одного дня вона згадала про тебе.

      Я зазирнув йому у вічі, чи він не кепкує з мене.

      – І що ж вона сказала?

      – Тобі не сподобається.

      – Кажіть усе одно.

      – Можливо, вона висловила свою думку трохи іншими словами, але, якщо я правильно її зрозумів, то вона не розуміє, як ти можеш проституювати себе, пишучи серіали примітивного ґатунку для двох сучих синів і занапащаючи свій талант і свою молодість.

      Я почувся так, ніби Відаль устромив мені в шлунок холодний кинджал.

      – Вона справді так про мене думає?

      Відаль знизав плечима.

      – Я знаю тільки, що за мене вона готова піти у вогонь й у воду.

      Я працював щодня, крім неділі, яку присвячував блуканню вулицями, що завжди приводило мене до якогось шинку у кварталі Паралело, де не було проблем із тим, щоб знайти якусь самотню душу, котра, як і я, чогось чекала й на щось сподівалася. До наступного ранку, коли прокидався й знаходив у своїх обіймах незнайому жінку, я не усвідомлював, що всі вони дуже схожі одна на одну і кольором волосся, і манерою ходити, і рухами або поглядом. Раніше або пізніше, щоб урвати гнітючу мовчанку прощань, ті дами на одну ніч запитували мене, як я заробляю собі на життя. Коли гординя мене спокушала і я казав їм, що я письменник, вони вважали мене брехуном, бо ніхто ніколи не чув про Давида Мартіна, хоча деякі знали, хто такий Іґнатіус Б. Самсон, і чули про «Місто проклятих». З плином часу я почав розповідати, що працюю в портовій митниці біля доків або в конторі адвокатів фірми «Сайрач, Мунтанер і Круельс» асистентом.

      Пам’ятаю, як одного вечора я сидів у кав’ярні біля Опери в товаристві вчительки музики, яку звали Алісія і якій, схоже, я допомагав забути про когось, кого вона ніяк не могла забути. Я саме збирався поцілувати її й тут побачив за шибкою обличчя Крістіни. Коли я вибіг на вулицю, вона вже загубилася в натовпі людей, що прогулювалися бульваром Рамбла. Через два тижні Відаль став наполегливо запрошувати мене на прем’єру